Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Коли я доїдала булочку з чаєм, а Леопольд, що весь цей час не давав дівчатам і рота розтулити, завзято пояснював символічне значення слів про море, з ґардеробної повернувся Владислав, уже цілком одягнений. Він висловив жаль, що не може залишитися й потеревенити з нами, надіслам мені на ходу поцілунок і поспіхом вийшов зі спальні. Кіт, урвавши свої балачки, вибіг слідом за ним — він знав, що після сніданку я однаково його прожену, тому вирішив приєднатися до Владислава.
Сесиль миттю засумувала. У цих ранкових чергуваннях її найбільше приваблювала можливість провести якийсь час у товаристві мого чоловіка, поки для нього накриватимуть стіл на терасі. З наскрізь удаваною байдужістю дівчина поцікавилася:
— Хіба пан Владислав не чекатиме на сніданок?
— Ні, — відповіла я. — Зараз у нього важлива зустріч.
— З дядечком, — сказала Ґрета ствердним тоном.
Я запитливо глянула на неї:
— Тобі щось відомо?
— Нічого певного, пані. Просто перед тим, як ви покликали нас, я розмовляла з Олівером, і він розповів, що дядечко Ференц наказав подати до його кабінету сніданок для його високості.
Олівер був старшим Ґретиним братом і служив у почті великого інквізитора. Здавалося, він і години не міг прожити без того, щоб подумки не перемовитися кількома словами з коханою сестричкою. Від нього Ґрета мало не найперша дізнавалася про всі урядові новини.
— Дуже дивно, — замислено проказала я. — З чого б це такий поспіх? І чому він викликав лише Владислава?
Я зверталася до самої себе, але Ґрета вирішила, що питання адресоване їй.
— Олівер не знає, — відповіла вона. — Він щойно лише став до чергування.
— Може, — невпевнено припустила Сесиль, — дядечко врешті вирішив офіційно визнати вас Метровими спадкоємцями?
— Давно пора, — зауважила Ґрета. — Навіщо чекати ще цілий рік. Коли Метр складав свій заповіт, він не сумнівався, що всі ці три роки ви проведете на Ланс-Оелі. А раз ви вже тут, то чому б вас не коронувати.
Я лише мовчки всміхнулася. Всім моїм дівчатам дуже не терпілося перетворитися з фрейлін принцеси, що мала хоч і високий, але невизначений статус, на придворних верховної королеви. А от мене, правду кажучи, ця перспектива лякала. Проте вже не так сильно, як кілька місяців тому. Мабуть, за наступний рік я остаточно звикну до того, що мені з Владиславом належить посісти трон Великого, який упродовж трьох тисячоліть правив найбільшою державою Граней…
Коли я закінчила снідати, Ґрета забрала з моїх колін тацю й запитала, яку сукню я хочу сьогодні вдягти. На секунду задумавшись, я відповіла:
— Обери сама. Цілком покладаюся на твій смак.
Ґрета була неабияк улещена такою довірою. Аж заяснівши, вона швиденько віднесла посуд до стінного ліфта і зникла за дверима ґардеробної. А я вибралася з ліжка, дозволила Сесилі зняти з мене нічну сорочку, після чого ми вдвох пройшли до просторої ванної кімнати, підлогу та стіни якої було облицьовано мармуровою плиткою, а вся стеля являла собою великий прямокутний ельм-світильник, що рівномірно випромінював м’яке денне світло.
Поки я чистила зуби, Сесиль наклала на себе чари, що мали захистити її від бризок (всі мої фрейліни добре зналися на побутовій маґії), ввімкнула і відрегулювала душ. Я стала під теплої розсіяний струмінь і аж замружилася від задоволення. Через двійко хвилин, коли я добряче намокла, Сесиль перекрила воду і заходилася намилювати мене з ніг до голови.
Тільки не подумайте, що я зловживаю своїм становищем, примушуючи шляхетних дівиць виконувати роботу покоївок. Передовсім, їх ніхто не примушував: коли набирався штат моїх фрейлін, на кожну вакансію претендувало по кількасот панночок, ладних на все, лише б отримати цю посаду. Вони від самого початку знали, в чому полягатимуть їхні обов’язки, оскільки ще до нашого прибуття Державна Рада Священної Імперії ухвалила спеціальну постанову, згідно з якою ми з Владиславом, як сувененні правителі Грані Ланс-Оелі, офіційно визнавалися особами королівської крові — а за давнім імперським звичаєм, таким особам має прислуговувати винятково знать.
В усій Імперії цей привілей мали представники сорока родин, що зберегли за собою статус правлячих династій при входжені підпорядкованих їм Граней до складу об’єднаної держави, або ж одержали їх під свою оруду вже з Метрових рук. За своїм устроєм, Імперія була федерацією, і лише сім найдавніших Граней — Палатина, Авентина, Капітолія, Целія, Есквіліна, Квіринала и Вімінала (в чию честь, очевидячки, названо сім пагорбів, на яких виник стародавній Рим), — перебували в прямому підпорядкуванні центрального уряду. Вони були стовідсотково урбанізовані, поєднані тисячами трактів і утворювали один величезний меґаполіс, який зазвичай називали Вічним Містом, а в офіційних документах — Септимундіумом, тобто „Семисвіттям“. На чолі ж решти сорока Граней стояли імперські намісники, що мали титули королів, басилеїв, цісарів, падишахів, емірів, мікадо, магарадж, ханів тощо — залежно від місцевих традицій. Всі вони, певна річ, були чаклуни; я ще не до кінця розібралася, яке місце відводилося їм в ієрархії Інквізиції (оскільки формально вони перед сходженням на престол полишали в ній службу), проте думаю, що за своїм впливом на справи ордену вони поступалися тільки Ференцові Карою.
Саме ці сорок напівсуверенних правителів дружно проголосували на Державній Раді за надання нам усіх королівських привілеїв, включно з титулами принца та принцеси. Попервах ми були неабияк здивовані їхньою зворушливою одностайністю, але згодом збагнули, що вони вчинили так не із симпатії до нас, а назло реґентові, якого підозрювали в намірі узурпувати трон верховного короля. Самі вони на нього не претендували, хоча, може, й мріяли про це, але чудово розуміли, що допоки на світі залишається бодай один вищий маґ, простий народ і рядові інквізитори не захочуть бачити на чолі Імперії людину зі звичайним чаклунським даром.
Отак і склалося, що я стала принцесою,
