Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
На згадку про братів, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цілком очевидно, що Метр офірував ними задля моєї безпеки; фактично, він віддав їх на заклання Веліалові, щоб у того не виникло жодних підозр із приводу моєї вдаваної смерті. Усвідомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхніми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумління. А від думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, мені ставало ще гірше. Якщо братам я вже нічим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на світ, мав повне право сподіватися, що я хоч якоюсь мірою заміню йому втрачених синів, бодай частково компенсую ті двадцять років, упродовж яких він вважав мене мертвою.
Ще рік тому, під час видіння в Колодязі, я обіцяла Сіґурдові й Ґійому, що в моєму серці знайдеться місце й для нашого батька, але досі нічого не зробила, щоб наповнити ці гарні слова реальним змістом. Лише взяла собі ім’я, що належало мені від народження, й офіційно стала називатися Інґою Аліабелою де Бресі, а все інше, що випливало з цього кроку, відклала до кращих часів.
Певна річ, я не забувала про чоловіка, що дав мені життя і який в очах всього світу був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи — але робила це понад силу, не з внутрішньої потреби, не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку. Кілька разів я спілкувалася з ним наживо, по візуальному зв’язку, сеанси якого влаштовував для нас інквізитор (до речі, старший Сандрин брат), відкомандирований на Аґріс після тамтешнього Прориву. Проте наші розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття ніяковості й залишали по собі гіркий осад, тому невдовзі ми відмовилися від них, вирішивши обмежитися листуванням.
Я вже кілька разів запрошувала герцоґа приїхати до Вічного Міста й погостювати в мене місяць або два. Він погоджувався, що це чудова ідея, але постійно відкладав свій приїзд, посилаючись на заклопотаність справами. Загалом це відповідало дійсності — Прорив, хоч і придушений нами в зародку, завдав чималої шкоди економіці всього Аґрісу, надто ж Бокерському Князівству, — а проте я чудово розуміла, що справжня причина його зволікань полягає в іншому. Він, звісно, бачив мою холодність під час розмов наживо і, безумовно, відчував її в моїх листах, а тому панічно боявся, що при нашій особистій зустрічі ця холодність уб’є в ньому найменшу надію на те, що колись я таки зможу подолати двадцятирічну стіну відчудження між нами і стану його дочкою по-справжньому, а не лише за ім’ям і по крові.
Не можна сказати, що я не намагалася цього зробити. Я аж ніяк не бездушна, ні — бо інакше не переймалася б так через своє ставлення до рідної мені людини, не мучилася б від того, що мені лише на превелику силу вдається називати його батьком. Я почувала до нього глибоку повагу та щиру симпатію, а також жаль до його нелегкої долі — все це збереглося ще від часу нашого знайомства, коли я не знала, що він мій батько. Проте виникненню глибших почуттів, продиктованих нашим родинним зв’язком, дуже заважала відстань між нами. Ні листи, ні навіть розмови наживо не могли замінити щоденного особистого контакту, коли ти бачиш людину в різних ситуаціях і сприймаєш її такою, яка вона є. Тільки так я могла пізнати батька, а пізнавши — полюбити.
Герцоґ, звичайно, любив мене й без цього. Але він любив у мені не дорослу двадцятирічну Інну, а маленьку дівчинку Інґу, яку любив ще до її народження. Він любив у мені мою матір Аліабелу, на яку, кажуть, я дуже схожа. Зрештою, він любив мене з потреби бодай когось любити; любив тому, що в його житті, розчавленому між жорнами Добра та Зла, більше не лишилося нікого, крім мене. Я виявилася єдиним промінцем світла в його похмурому царстві відчаю й безпросвітності, він полюбив мене просто за те, що я є, і зараз у цій любові бачив сенс свого подальшого існування. Йому також слід краще пізнати мене, щоб любити не як ідеал, а як живу людину з плоті та крові. Він сам хотів цього — і водночас боявся…
Ще у вересні, коли герцоґ учергове відклав свою поїздку до мене, я вирішила схитрувати й надіслала всім найближчим родичам на Аґрісі, як з батькового, так і з материного боку, запрошення приїхати до Вічного Міста на різдвяні та новорічні свята. Тут уже, думала я, він ніде не подінеться. На жаль, моя хитрість не спрацювала: наприкінці жовтня, якраз напередодні від’їзду, в герцоґа з’явилися вагомі причини ще на тиждень затриматися на Аґрісі, він переконав решту запрошених родичів не чекати його, а вирушати в дорогу, пообіцявши, що неодмінно наздожене їх, і залишився в Шато-Бокері разом із Сандриним братом Маркеджані, що мав повести його по Трактовій Рівнині.
Коли я отримала цю звістку, то відразу зрозуміла, що за тиждень виникне нова проблема, потім ще одна і ще — а тоді герцоґ напише, що вже ніяк не встигне до Різдва та Нового Року, й запропонує перенести візит на пізніший термін, скажімо, на Великдень. Так воно, власне, й сталося. В результаті на свята до мене понаїхало три десятки дядьків, тіток, кузин та кузенів різного ступеню кревності, зокрема й король Ліону Ґуннар, а от найближчого родича, батька, не було…
Переконавшись, що герцоґ може зволікати з поїздкою до скону, я врешті не витримала і на початку грудня запропонувала Владиславу самим з’їздити на Аґріс. Мій чоловік сприйняв цю ідею з великим ентузіазмом і заявив, що охоче відвідає місця нашої „бойової слави“. На відміну від мене, він досі не призвичаївся до придворного життя, і перспектива провести кілька місяців „на волі“ видалася йому надзвичайно заманливою.
Фернц Карой поставився до мого бажання відвідати батька з розумінням і не мав проти цього жодних заперечень. Він сказав, що й сам хотів запропонувати нам поїздку по Гранях — як для розширення нашого кругозору, так і для того, щоб чимбільше людей (і не лише імперських підданих) змогли побачити майбутніх правителів Священної Імперії.
