Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Коли ти будеш готовий до подорожі?
— Я вже готовий, мій пане. Ти подарував мені міцне та здорове тіло, дякую тобі уклінно. Правда, воно трохи охляло в підземеллі, сьогодні я зможу проїхати лише кілька годин, але вже завтра, після нічного відпочинку, остаточно повернуся до норми.
— От і добре. Йди на поклик персня, і він приведе тебе до Сандри. Сподіваюся, незабаром зв’язок цілком відновиться. А доки цього не сталося, на місці кожної ночівлі відкривай інфернальний канал третього рівня. Тоді я знатиму, де ти перебуваєш, і в разі потреби зможу надіслати до тебе Чорного Емісара.
— А чи не краще взяти з собою МакҐреґора? — запропонував Сідх. — Він може стати у пригоді, коли пошуки Сандри приведуть мене на населену Грань. Скажімо, на ту ж Основу.
— Ні, Віші, це невдала ідея. Він забагато знає, йому не місце на Гранях. Якщо тобі знадобиться помічник, я надішлю іншого, який вважатиме тебе просто дуже юною відьмою. Все ясно?
— Так, мій пане.
— Тоді вирушай, Віші. Щасти тобі.
Сідх не встиг схопитися на ноги, щоб відважити прощальний уклін, як Веліал уже полишив свідомість МакҐреґора. Позбувшись контролю, тіло чорного мага почало було сповзати зі стільця. Сідх хутко підступив до нього, притримав за плече й наклав чари покори. Потім запитав:
— Ти чуєш мене, МакҐреґоре?
— Так, милостива пані.
— Тепер говори правду і лише правду. Ти або твої товариші чинили наругу над моїм тілом?
— Ми поводилися з ним недбало, — слухняно відповів чорний чаклун. — Кинули до підземелля, годували раз на день… Але якщо ти питаєш, чи хтось ґвалтував дівчину, то ні. Її незайманість багато важила для жертвопринесення.
— Раз так, то ти помреш легкою смертю, — промовив Сідх і взяв зі столу ніж із довгим гострим лезом. — Ти добре прислужився нашому Господареві, і він винагородить тебе за це. Але ніхто на Гранях не повинен знати, хто я і звідки.
З цими словами він устромив ножа в серце МакҐреґора. Той з тихим стогоном упав на підлогу, дриґнувся кілька разів і завмер. Сідх ще хвилину зачекав, відтак схилився над ним і перевірив його життєві функції. Переконавшись, що МакҐреґор мертвий, він відчепив від його пояса в’язку ключів і подався нагору збирати свої речі в дорогу.
Розділ 5
Інна. Принцеса Імперії
Коли я прокинулася, Владислава поруч не було. Настінний годинник показував восьму ранку — час, у який ми з чоловіком звикли вставати. Солодко позіхнувши, я перекинулася на бік, знову заплющила очі і ще кілька хвилин лежала нерухомо, краєм вуха дослухаючись до тихого шуму води у ванній — це Владислав приймав душ. Як я вже казала, раніше він був „совою“, але на догоду мені змінив свій ґрафік і тепер прокидався навіть раніше за мене. Хоча зазвичай не біг відразу під душ, а будив мене, і ми з ним, ще пойняті приємною соннотою… ну, щонайменше цілувалися. А коли ранок був вільний, як от сьогодні, то самими лише поцілунками не обмежувалися.
Шум води нарешті припинився, і незабаром з ванної вийшов Владислав, одягнений у довгий халат темно-червоного кольору. Помітивши, що я вже не сплю, він променисто всміхнувся мені.
— Доброго ранку, люба, — привітався зі мною, витираючи рушником волосся. — Як спалося?
— Дякую, добре, — відповіла я, потягнувшись. — А ти чого так підірвався? Не поцілував мене, не приголубив.
— Усі претензії адресуй дядечкові Ференцу. Це він мене розбудив. Сказав, щоб о пів на дев’яту я був у нього в кабінеті, мовляв, є термінова справа.
Дядечком Ференцом ми називали Ференца Кароя, великого інквізитора і реґента Імперії. Його „офіційні“ прізвизька — Залізний Франц і Головний — нам не подобалися, і ми придумали своє, для внутрішнього вжитку. На наш подив, нове прізвисько швидко прижилося серед придворної молоді, а невдовзі вийшло за межі палацу і стало гуляти по всьому місту.
— Він викликав тебе одного?
— Так. — Закінчивши витирати волосся, Владислав недбало жбурнув рушник у крісло. — Я питав, чи треба будити тебе, а він сказав, що ні.
— Може, отримав якусь звістку про Сандру? — припустила я.
У відповідь він лише знизав плечима, підійшов до трюмо із дзеркалом і взяв сушилку для волосся, котра, як і більшість пристроїв на Гранях, приводилася в дію маґією. Тим часом я вискочила з ліжка, швиденько збігала до ванної, а повернувшись, знову шаснула під теплу ковдру і двічі смикнула позолочений шнурок, що висів у головах ліжка, сповіщаючи чергових фрейлін, що вже прокинулася.
Владислав посміхнувся, дивлячись на мене в дзеркало, але промовчав. Він уже давно вичерпав усі свої шпильки з приводу мого ранкового церемоніалу, а повторюватися було не в його звичках. Хтось інший на його місці продовжував би дошкуляти мені заяложеними жартами, щиро вважаючи, що вони залишаються смішними і на десятий, і на двадцятий раз, проте Владислав був не такий. Якось порівнявши мене з Клеопатрою і зазначивши при тому, що вона погано скінчила, він не став розвивату цю тему далі, хоча, гадаю, спокуса була велика. Владилав, звичайно, не досконалий — але, поза сумнівом, близький до досконалості. Він наймиліший, найчуйніший, найдобріший хлопець у світі, і мені казково пощастило, що я зустріла його. Я маю чимало претензій до Метра за його втручання в мою долю, за спроби маніпулювати мною, хай навіть з найкращих спонукань; та водночас я щиро вдячна йому за те, що він знайшов мені такого чудового чоловіка.
І ще, звичайно, я вдячна Метрові за батьків. Питання про те, чи правильно він учинив, забравши мене в людей, рідних мені по крові, досі залишається спірним і неоднозначним, але разом з тим слід визнати, що до вибору моєї прийомної сім’ї Метр поставився надзвичайно
