Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Хвала Господареві! — шанобливо проказав МакҐреґор.
— На віки вічні, — як годиться, підхопив Сідх. А по короткій паузі запитав: — До речі, хто я?
У МакҐреґорових очах промайнула тривога.
— Не можу знати, пані. Господар не назвав твого імені, лише повідомив, що ти — одна з його найвищих наближених… — Поряд із тривогою, в погляді чорного чаклуна з’явився переляк. — Запевняю тебе, милостива пані, я все зробив правильно. Чітко дотримувався інструкцій Господаря…
— Усе гаразд, — з легкою усмішкою заспокоїв його Сідх. — Я пам’ятаю, хто я така. — Він мало не сказав „такий“, але вчасно схаменувся і вирішив надалі стежити за своїми словами. — Втілення пройшло бездоганно, і тобі це запишеться. А я мала на увазі інше — як звати моє нове тіло?
МакҐреґор не стримався від полегшеного зітхання.
— Беатриса фон Гаршвіц, пані. Дочка барона фон Гаршвіца з Грані Нолан.
— Беатриса, — повторив Сідх. — Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це ім’я… Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?
— Неодмінно знайдеться, пані. Воно у вежі нагорі. Там-таки ти зможеш помитись і причепуритися.
— То ходімо.
Кинувши прощальний погляд на тіла своїх товаришів, чорний чаклун запросив Сідха йти за ним.
Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для відправлення своїх обрядів, був розташований у підземеллі недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався під впливом часу. Таких руїн — своєрідних пам’яток невдалим спробам колонізувати нові території, — на Гранях була сила-силенна. На відміну від жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть суші становив самодостатню цінність, в умовах Граней, де землі було вдосталь, її цінність визначалася передовсім доступністю до трактових шляхів, які зв’язували місцевих мешканців з рештою людства і сприяли розвиткові торгівлі. З цієї причини переважна більшість населених Граней (за винятком найцивілізованіших, буквально обплутаних трактами) не були заселені цілком. Людська діяльність зоререджувалася в радіусі від кількох сотень до двох-трьох тисяч миль від найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районів присутність цивілізації майже не відчувалася.
Упродовж останніх п’яти-шести сторіч освоєння нових земель відбувалося за принципом „спершу тракт, потім заселення“, проте завжди знаходилися диваки, які бажали випробувати зворотний метод — спочатку оселитися на дикій Грані, обжити її, а згодом добитися підведення до неї тракту. Іноді їм це вдавалося, а здебільшого — ні. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому місці власне королівство, зазнав невдачі. Він привів сюди близько двох тисяч своїх підданих, організував кілька селищ, почав будувати замок і майже закінчив його, проте не зміг переконати потенційних інвесторів викласти кругленьку суму для проведення і подальшого обслуговування короткої гілки від найближчого трактового шляху. Зрештою він відмовився від свого задуму і разом з підданими повернувся на рідну Грань.
Історію цього замку розповів Сідхові Анґус МакҐреґор, поки вони підіймалися ґвинтовими кам’яними сходами на поверхню. Він був позашлюбним сином праправнука безталанного вельможі і з родинних переказів знав про існування недобудованого замку на ненаселеній Грані. Ставши на шлях служіння Нижньому Світові, він розшукав згаданий у переказах замок й облаштував у ньому свою резиденцію.
Сідх слухав МакҐреґора краєм вуха, а подумки намагався покликати Веліала. Відповіді не було — втім, Господар попереджав, що попервах прямий зв’язок із Потойбіччям буде відсутній, тому Сідх не дуже непокоївся. Його розум та дух мають цілком опанувати нове тіло, а на це може піти кілька днів. Головне, що він контролював чаклунські здібності тіла і мав доступ (правда, ще не повний) до джерел енерґії Нижнього Світу.
Вони вийшли з підземелля й піднялися на третій поверх уцілілої вежі, де розташовувалися житлові приміщення. МакҐреґор провів Сідха до невеликої кімнати, скромне вмеблювання якої складалося зі старої горбатої канапи, розхитаного крісла з продавленим сидінням, двох скринь і перекособоченого трюмо з тріснутим дзеркалом. Посеред приміщення стояли дерев’яні ночви з водою, на трюмо, разом із щіткою для волосся, лежав шматок рожевого мила, а на спинці крісла висів широкий ворсяний рушник.
— Твоє вбрання тут, пані, — промовив чорний чаклун, указавши на одну зі скринь. — Знайдеш собі одіж на всі випадки, від розкішної до простенької, є також два дорожні костюми. Наважуся припустити, що саме вони найбільше згодяться тобі в майбутній мандрівці.
Сідх нічого не відповів і взагалі ніяк не відреагував на його слова. Він стояв перед трюмо і приголомшено дивився в мутне дзеркало на відображення худорлявої дівчинки-підлітка років тринадцяти, щонайбільше чотирнадцяти, зі сплутаним каштановим волоссям і блідим обличчям, на якому зоріли ясно-сірі очі. Попри свій неохайний вигляд, дівчинка була навдивовижу гарна, а якщо її вмити, вдягнути в чисте вбрання і розчесати їй волосся, то вона мала стати справжньою красунею.
Проте Сідха вразила не врода дівчинки, а той факт, що це була саме дівчинка. Ще на початку, оглянувши свої руки, ноги та живіт, він дійшов висновку, що вселився в дуже юне тіло; але навіть уявити не міг, що тіло виявиться аж таким юним!
Рвучко повернувшись до МакҐреґора, Сідх роздратовано спитав:
— Ти що, не міг знайти старшу дівицю?
Зачувши в його голосі гнівні нотки, чорний чаклун гепнувся на коліна.
— Не сердься, милостива пані! Я лише виконував наказ Господаря.
Сідх миттю охолов.
— Отже, це тіло обрав він?
— Не зовсім так, пані, — відповів Сідх, продовжуючи стояти навколішки. — Я одержав наказ роздобути для твого втілення незайману чаклунку, в якої ще не почалися місячні цикли. Я запропонував кандидатуру меншої доньки барона фон Гаршвіца, дев’ятирічної Ребеки. Господар схвалив мій вибір, ми викрали дівчисько, а її сестру Беатрису прихопили за компанію — щоб принести її в жертву під час обряду твого втілення…
— Тобто, —