Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Дарма бентежитесь, юначе. Метрів меч — нерозгадана загадка навіть для мене. Я відчуваю в ньому величезну силу, але нічогісінько не знаю про те, звідки вона береться і як діє. Кілька разів я з дозволу Метра намагався дослідити цей меч, проте особливими успіхами похвалитися не можу. Хіба що навчився нейтралізувати його больовий вплив, та й то не до кінця — коли беру його до рук, він неприємно „щипає“, а всі мої спроби бодай трохи витягти його з піхов призводили до дуже прикрих наслідків. Наскільки мені відомо, ви — єдині люди, яким підкоряється Метрів меч.
— І що це означає? — позікавилась я.
— Формально нічого. При всій своїй загадковості, цей меч не має ніякого офіційного статусу, хоча його й називають мечем верховного короля. У нього навіть нема власного імені, нікому не відома його історія, ніхто ні разу не бачив його в роботі. А проте, в Імперії він віддавна вважається своєрідним символом королівської влади; це єдина зброя, яку будь-кили носив при собі Метр. А тепер меч належить вам — і можу вас запевнити, ніхто не наважиться заперечувати ваші права на нього. Нікому іншому ще не вдавалося тримати його в руках, не кажучи вже про те, щоб видобути його з піхов.
Ми з чоловіком швидко перезирнулися. Майже так само нам говорила про меч і Сандра. Щоправда, вона зараховувала його, разом з короною та скіпетром, до офіційних реґалій Імперії, тоді як Ференц Карой заперечував це. А втім, різниця невелика. Офіційно чи ні, цей меч символізував верховну владу, а ми були єдині, кому він підкорявся…
— А що, як він уже втратив свою силу? — зі слабкою надією припустив Владислав. — Принаймні частково. Тут ваші люди перевіряли його, звичайних чаклунів він і зараз не сприймає. Та, можливо, з вами й іншими вищими маґами поводитиметься інакше?
— Сумніваюся. Навіть через наш контакт я відчуваю, що його могутність нітрохи не зменшилася. Ба навпаки — з відходом Метра він став ще неприступнішим. Досі будь-який досвідчений чаклун інквізиторського рівня мав можливість огорнути його силовим коконом і перенести з одного місця в інше, але Віченцо Торічеллі, якому я доручив забрати меч із Кер-Маґні, не зміг навіть підступитися до нього. — Реґент гмикнув. — Тільки не подумайте, що я збирався позбавити вас законного спадку. Коли я надсилав Віченцо на Ланс-Оелі, то не знав про існування другого заповіту, а дізнавшись, не поставився до нього серйозно, розцінив це як прощальний жарт Метра. За всієї своєї раціональності, він вважав себе великим дотепником, і така витівка була цілком у його стилі. Я, звичайно, і вгадці не мав нехтувати королівською волею, проте був певен, що формулювання „ґрафство Ланс-Оелі з усім належним до нього“ меча не стосується. Лише наприкінці жовтня, коли Імперією стали ширитися чутки… Гадаю, вам уже відомо про них?
Ми ствердно кивнули. Про існування цих чуток згадувала ще Сандра, та оскільки вона мешкала далеко за межами імперських земель, а до того ж насамперед була заклопотана своїми власними бідами, то не надто цікавилася ними й мала про них лише загальне уявлення. Зате перший же інквізитор, якого ми зустріли на Основі, охоче розповів нам, що, за цими чутками, Метр насправді не відішов у Безмежний Всесвіт, а помер справдешньою смертю, залишивши людям свою частку Вселенського Духу — останню у світі земному. Проте він не передав її іншій людині, а натомість обрав своїм наступником меч, який, бувши неживим предметом, міг утримувати в собі Дух як завгодно довго.
Про подальшу долю меча говорили різне. За найпоширенішою версією, Метр уже знайшов йому нового господаря, а за іншою — цього господаря мав обрати сам меч. І претенденти на спадок не забарилися — різного штибу авантюристи, реліґійній фанатики і просто божевільні, що стверджували, буцімто останній з Великих являвся їм уві сні, й вимагали піддати їх випробуванню мечем. Навіть чимало інквізиторів, щиро вважаючи це маячнею, все ж були не проти спробувати щастя. Тому й не дивно, що з-поміж двох десятків людей, які були присутні у штаб-квартирі, не менше дюжини під тим або іншим приводом торкалися до нашого меча, а переконавшись, що він „кусається“, кидали на нас погляди, сповнені заздорощів… і благоговіння.
— Певна річ, — продовжував Ференц Карой, — усі ці балачки про передачу частки Духу мечу є повною нісенітницею. Але та раптовість, з якою виникли ці чутки, і швидкість, з якою вони поширилися, не могли не насторожити мене. Це скидалося на старанно продуману й добре організовану кампанію. У зв’язку з новими обставинами, Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі вже не здавався мені жартом: адже меч досі перебував там і, судячи з невдалої спроби Віченцо Торічеллі забрати його, вперто не хотів залишати Кер-Маґні, наче наполягав на своїй належності до решти спадку. Це змусило мене до ретельного аналізу всіх Метрових учинків перед його відходом, і в результаті я згадав про вас, Інно. Тоді я ще жодним чином не пов’язував вас з іншими подіями, але поступово цей зв’язок дедалі чіткіше окреслювався, а після звістки з Аґріса я остаточно переконався, що ви з Владиславом і є ті самі спадкоємці, про яких ішлося в головному заповіті Метра.
Реґент перевів подих і довірчим тоном зізнався:
— Останні три місяці були, мабуть, найважчими в моєму житті. Марно я виправдовувався й пояснював, що нічого не знав про Метрові плани і не брав у них участі. Ніхто не вірив мені, навіть мої найближчі соратники вважали, що я накоїв дурниць, а тепер намагаюся вмити руки, зняти з себе відповідальність. На мене посипалися звинувачення, що я не встежив за вами, дозволив вам утекти з Ланс-Оелі і вскочити в смертельну халепу. Ті ж, хто підозрював мене в надмірних владних амбіціях, пішли ще далі й висловлювали припущення, що це не просто недбалість з мого моку, а зловмисні дії з метою усунути вас зі свого шляху на престол. Не знаю, чим би все закінчилося, якби ви справді загинули… На щастя, все обійшлось, і ви повернулися цілі та неушкоджені. Сподіваюсь, тепер пристрасті вгамуються, і мене, принаймні, перестануть звинувачувати у „зловмисних діях“.
„Отак-от, Інно,“ — подумки мовив
