Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

заклад), проте обидва рази відкликала свою заяву напередодні іспитів. Я ще могла зрозуміти, що їй не до вподоби військова муштра; мені й самій не подобалася надмірна мілітаризованість інквізиторської освіти. Однак дівчата, на відміну від хлопців, мали повне право відмовитися від цієї частини навчальної програми; тоді б, звичайно, Кристині не світило отримати звання кадета, зате після академії вона могла спокійнісінько продовжити навчання в університеті. Та ні — Кристина лише мріяла про самостійність, про власну кар’єру, але їй не вистачало сили волі для втілення своїх мрій у реальність.

Мушу визнати, що я від самого початку незлюбила Кристину. На своє лихо, дівчина близько зійшлася з Сандрою, а мене це дратувало відразу з двох причин: по-перше, в моїх очах Кристина стала ніби союзницею Сандри, яка мала нахабство зазіхнути на мого чоловіка; по-друге ж, я, незважаючи на всі ті події, продовжувала любити Сандру, і мені було дуже прикро, що вона так швидко знайшла собі нову подругу. Трохи згодом Кристина розібралася в ситуації, але від дружби з Сандрою не відмовилася — і це розлютило мене ще дужче. Звісна річ, я цілком усвідомлювала всю несправедливість свого ставлення до неї, проте нічого вдіяти з собою не могла. І навіть через чотири місяці після Сандриного зникнення я нітрохи не подобрішала до Кристини. От таке я стерво.

Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що вона була останньою з фрейлін, кого я хотіла б бачити в себе в спальні після одинадцятої години. Я вже збиралась у різкій формі висловити їй своє невдоволення з приводу цього вторгнення, а потім, не вислухавши пояснень, прогнати геть, але останньої миті стрималася — надзвичайно схвильований вигляд Кристини міг свідчити про те, що вона має поважні причини для такого пізнього візиту.

Дівчина почала була вибачатися, але я урвала її:

— Коротше, Кристино. Щось сталося?

— Так, пані. Я мушу поїхати додому, а без вашого дозволу Анна не погоджується відпустити мене.

Анна була моєю старшою фрейліною, в чиєму підпорядкуванні перебувала решта дівчат.

— Ти могла дочекатися ранку, — задля проформи зауважила я.

— Я хотіла б поїхати негайно, — зауважила Кристина. — Це дуже терміново.

— Якісь негаразди в сім’ї?

— Так, — коротко відповіла дівчина.

Було видно, що вона не хоче ділитися зі мною своїми проблемами. А я, власне, не мала особливого бажання знати про них. Тож не стала вимагати пояснень, лише спитала:

— Надовго їдеш?

— Не знаю, пані. Залежить від обставин. Але на одну тільки дорогу туди й назад мені знадобиться понад місять. Саме тому Анна не наважилась відпустити мене без вашої згоди.

Згадавши, що Кристинин батько служить в одному з провінційних командорств за межами Золотого Кола Імперії, я з розумінням кивнула. Її справді чекала неблизька дорога. І, щиро кажучи, мені це було на руку. За півмісяця мала розпочатися наша з Владиславом велика поїздка по Гранях, і я вже шукала якусь пристойну зачіпку для того, щоб не взяти з собою Кристину і водночас не виказати відверто своєї немилості до неї — я не могла дозволити собі так принизити дівчину, яка, зрештою, не зробила мені нічого поганого. А її від’їзд до рідних вирішував усі проблеми: за будь-яких обставин, вона просто фізично не встигала повернутися до початку нашого вояжу. Можливо, за час її тривалої відсутності, коли вона не мулятиме мені очі, я пом’якшу своє ставлення до неї… Хоча навряд.

— Ну що ж, — сказала я. — Не бачу причин затримувати тебе. Родина — це святе. Анна прийшла з тобою?

— Ні, пані. Вона сказала, що це зачекає до ранку й лягла спати.

Я закусила губу. Марнувати свій час на Анну мені зовсім не хотілося. А найшвидший спосіб — викликати її подумки й повідомити про своє рішення — взагалі не годився. Раніше ми з Владиславом вважали телепатію однозначно приємною річчю, бо спілкувалися лише між собою і з Сандрою, чиї думки були нам приємні (Сідх розмовляв з нами винятково вголос). Проте згодом ми виявили, що таке задоволення від обміну думками — рідкісне явище. Здебільшого телепатичний контакт залишає по собі гидкуватий присмак, тому навіть найдосвідченіші чаклуни не вдаються до нього без нагальної потреби і роблять виняток тільки для вузького кола людей, спілкування з якими не викликає в них негативних емоцій. Анна ж не належала до тих, чиї думки мені було приємно слухати.

Я збиралась була написати для Анни коротку записку, але потім вирішила, що вона й без цього обійдеться.

— Гаразд, — сказала Кристині. — Піди до неї й скажи, що я відпускаю тебе просто зараз. А як не повірить, хай прийде й перевірить… Тільки я б не радила.

Кристина подякувала мені, ввічливо вислухала мої напутні побажання (висловлені, до речі, від щирого серця) і поквапилася піти, не бажаючи далі спокушати моє терпіння. А щойно двері за нею зачинилися, з ванної вийшов Владислав.

— Б’юсь об заклад, — з усмішкою мовив він, — що Анна повірить їй на слово і перевіряти не наважиться. Ти добряче вимуштрувала своїх фрейлін.

— А з ними інакше не можна, — знизала я плечима. — Варто виказати свою слабкість, вони негайно повсідаються на голову. От ти зі своїми придворними розібрався радикально — просто залишив їх без роботи. А мені моїх дівчат доводиться тримати в шорах.

— Правду кажучи, — зауважив Владислав, скидаючи з мене халат, — я чекав, що ти нагиркаєш на Кристину і витуриш її звідси копняками.

Я навіть трохи образилася.

— Ну, не вважай мене аж таким стервом. У дівчини, мабуть, серйозні проблеми, а я й так була з нею несправедлива. І все через те, що вона виявилася вірною подругою, не захотіла на догоду мені відступитися від Сандри…

Як завжди на згадку про Сандру, я спохмурніла. Владислав кинув мій халат на спинку крісла й ніжно обняв мене.

— Ох, Інно, — сказав він співчутливо. — Минуле завжди стоятиме між нами, і ми мусимо