Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Зараз на мені була лише напівпрозора нічна сорочка, яка зовсім не приховувала звабливих ліній мого тіла, а просто огортала їх загадковим серпанком. Завершальною частиною мого вечірнього туалету, розчісуванням, я воліла займатися сама — мені подобалося сидіти майже голою перед дзеркалом і дивитися на своє відображення, подобалося водити щіткою по своєму хвилястому білявому волоссю і з солодкою млістю думати про те, що вже за кілька хвилин я буду в ліжку з коханим — моїм казковим принцом, моїм єдиним та неповторним…

Ну, а Владислав ще від часу нашого одруження взяв собі за звичку голитися перед сном. З властивою йому чуйністю він одразу збагнув, що я, на відміну від багатьох інших жінок, не люблю чоловічої щетини, навіть одноденної, і став голити її двічі на день — зранку і ввечері. Певна річ, тепер він міг би вдаватися до маґії, що давало стійкий ефект мало не на цілий тиждень, але, як і раніше, користувався звичайною бритвою. Пояснював, що вже звик до цього ритуалу, та мене не надуриш — він просто не хотів втрачати нагоди зайвий раз засвідчити свою готовність догоджати мені. Хоча, на мій погляд, у цьому не було потреби. Цілком вистачало й того, що задля мене Владислав відмовився від іншої своєї звички — до нашої зустрічі він був затятим „совою“, зазвичай лягав спати лише після другої, а то й третьої по півночі, але після моєї появи в його житті різко змінив свій ґрафік і навчився засинати разом зі мною.

Отож ми прокидалися в більш-менш нормальний час, і в першій половині дня встигали відбути всі практичні заняття з маґії. У післяобідню пору, під керівництвом одного з маґістрів Інквізиції, ми вивчали теорію (сюди входили не лише чаклунські науки в чистому вигляді, а також їх застосування в різних царинах природознавства); а ввечері наставала черга історії, філософії, імперського та міжнародного права, інших гуманітарних дисциплін. І так — п’ять днів на тиждень, уже майже вісім місяців, відколи ми на початку травня прибули до Вічного Міста й оселилися в королівському палаці, що називався Палатинум.

Щоправда, завтра ніяких занять не планувалося. Впродовж останнього тижня християни різних конфесій, що загалом складали половину населення Імперії, а також юдеї-месіанці та представники деяких мусульманських течій, відзначали різдвяні свята, які тут, на відміну від Основи, починаються на Святвечір 21 грудня. Урочистості були надзвичайно бучними та помпезними, бо відбувалися напередодні нового тисячоліття, яке (що загальновідомо) мало розпочатись опівночі на 1 січня 2001 року. Тепер цей очевидний факт визнавали навіть ті, хто, зачарований круглою датою, зустрічав XXI сторіччя ще минулого року.

Певна річ, за таких обставин нам було важко зосередитися на навчанні, до того ж наш статус — досі невизначений, але, поза сумнівом, дуже високий, — зобов’язував нас до участі в усіх найпомітніших офіційних та напівофіційних заходах з нагоди різдвяних і новорічних свят. А крім того, післязавтра, в останній день старого року, Владиславові минало двадцять шість — і це слід було відзначити. Тому ми вирішили влаштувати собі двотижневі канікули і з головою поринули в бурхливе світське життя найбільшого міста на Гранях.

Ретельно розчесавши волосся, я поклала щітку на туалетний столик і вже підвелась була з крісла, збираючись іти до ліжка, аж тут пролунав тихий стукіт у вхідні двері. Я невдоволено поморщилася, подумки попередила Владислава, щоб він залишався у ванній, накинула на плечі халат і трохи роздратованим голосом мовила:

— Так, можна.

До спальні прослизнула Кристина — невисока вісімнадцятирічна дівчина, темна шатенка з великими карими очима, щуплявою фігуркою, нерозвиненими формами і симпатичними, хоч і не надто виразним, обличчям. Вона належала до штату моїх фрейлін і, як решта придворних панночок, походила з інквізиторської родини — тобто, була аристократкою.

Всередині Священної Імперії інквізитори займали місце вищої знаті й фактично були панівним класом у тутешньому суспільстві. Протягом минулого тисячоліття, за пасивного сприяння Метра та інших Великих, Інквізиція зосередила в своїх руках головні важелі державної влади в Імперії й перетворилася із суто чаклунського ордену на потужну політичну організацію. Ще наприкінці XVIII сторіччя вона об’єднала в своїх лавах переважну більшість сильних чаклунів Імперії, що мали домінантний (інакше кажучи, інквізиторський) дар, а тих небагатьох, що відмовились долучитися до неї, оголосила прибічникам темних сил і влаштувала на них гоніння, змусивши їх залишити межі імперських володінь. Натомість будь-який чаклун інквізиторського рівня, незалежно від свого походження, міг легко отримати громадянство Імперії за умови визнання зверхності над собою ордену. Як і кожна тоталітарна структура, Інквізиція не терпіла конкурентів ні в керуванні державою, ні в справі захисту Граней від підступів Нижнього Світу. Владислав, який, на відміну від мене, непогано пам’ятав часи соціалізму, порівнював тутешні порядки з радянською однопартійною системою. Хоча слід віддати Інквізиції належне — вона не нав’язувала громадянам Імперії якоїсь єдиної ідеології і не обмежувала їхніх економічних та соціальних свобод.

Не бувши, в принципі, замкненою кастою, Інквізиція водночас мала всі ознаки окремої суспільної верстви — і на це були вагомі причини ґенетичного характеру. Якщо здібності вищих маґів проявлялися спонтанно, без будь-якої відомої закономірності, то звичайний чаклунський дар був чисто спадковою ознакою і повною мірою передавався дітям лише в тому випадку, коли його мали обоє батьків. Тому інквізитори воліли знаходити собі пару в своєму середовищі, майже ніколи не одружувалися з простими смертними і вкрай рідко — зі слабшими чаклунами. Сини інквізиторів, як правило, також ставали інквізиторами, зберігаючи наступництво поколінь, а от з-поміж дочок лише незначна частина по закінченні школи нарівні з хлопцями вступала до спеціальних академій ордену; більшість дівчат просто виходили заміж за інквізитрорів і в суто патріархальних традиціях задовольнялися скромною роллю берегинь родинного вогнища.

Мої фрейліни якраз і належали до цієї більшості. Своє перебування при дворі розглядали як сприятливу нагоду запопасти собі гідного чоловіка, а на щось більше не замірялися. Лише кілька дівчат, зокрема й Кристина, мали певні амбіції, які виходили за межі цієї нехитрої життєвої філософії, але вже той факт, що вони віддали перевагу придворній службі перед подальшим навчанням, свідчив про брак у них рішучості піти всупереч усталеним традиціям та планам своїх батьків. Та ж Кристина, як мені було відомо, вже два роки поспіль поривалася вступити до інквізиторської академії (власне, за мірками Основи, це була радше старша школа, ніж вищий навчальний