Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Я насилу стримала гірке зітхання. Реґентові слова про престол поховали наші останні надії на те, що Сандра помилилася в своїх здогадах, щодо Метрового задуму. А надто ж мені не сподобалося, що Ференц Карой згадав про це ніби між іншим, наче йшлося про щось давно вирішене й не варте подальшого обговорення.

— Ви вважаєте, — обережно спитала я, — що Метр замислив усе це для того, щоб зробити нас королем та королевою?

— Сам я так не вважаю, — відповів реґент. — Зате в цьому переконані інші. І, мушу визнати, мають на це вагомі підстави. Від часу утворення Священної Імперії нею правив Метр — Великий. Але він пішов у Безмежність, на світі не лишилося інших Великих, і людям видається цілком природним, що тепер на чолі наймогутнішої держави Граней має стати вищий маґ. А ще краще, щоб правителів було двоє — чоловік та дружина, король і королева. Вже з цієї причини ви, Інно, як єдина жінка серед вищих маґів, і Владислав, як ваш чоловік, є головними претендентами на трон.

— Але ж народ нас зовсім не знає, — спробувала заперечити я. — Для нього ми чужі.

— Не більше, ніж інші вищі маґи, за винятком мене. З усієї нашої компанії лише я один є своїм для громадян Імперії, а решта — такі ж чужі, як і ви. Вони мешкають у далеких краях і всі, крім одного, мають свої власні королівства, які, хоч і не ворогують з Імперією, проте змагаються з нею за сфери впливу. В цьому сенсі вони ще чужіші для імперців, ніж ви, оскільки ви просто чужинці, тоді як вони — чужинці-суперники… Ну, за винятком хіба що Торстена Ільмарсона. Свого часу він був одним з маґістрів Інквізиції, але сто років тому повернувся на рідний Торнін, де заснував чаклунську школу для дітей з проміжним маґічним даром і відтоді нею керує. Проте Ільмарсон дуже старий, він на вісім десятиліть старший за мене — а я теж далеко не молодий. Імперії ж потрібні молоді та енерґійні правителі, здатні забезпечити стабільність верховної влади і, що важливо, її наступність. Ви обидва є вищими маґами, тому маєте гарні шанси, що бодай один з ваших дітей повною мірою успадкує вашу силу.

— Однак, — зауважив Владислав, — самі ви не думаєте, що Метр хотів зробити нас королем та королевою.

Реґен спантеличено глянув на нас, а вже наступної миті в його очах промайнуло розуміння.

— Я цього не казав, юначе. Ви неправильно витлумачили мої слова… втім, і я висловився не найкращим чином. Я лише мав на увазі, що не вважаю це головною метою Метра. Безумовно, я згоден з тим, що він, крім усього іншого, хотів посадовити вас на трон. Але це не все, аж ніяк не все.

— А що ж іще?

Ференц Карой безпорадно розвів руками.

— Отут ми переходимо з царини здогадок до царства загадок. Я відчуваю, що Метр замислив велику гру, ставкою в якій є щось набагато значніше, ніж навіть корона Імперії. Надто вже він замутив воду, дуже ризикував вами обома — а він ніколи не був схильний до невиправданого ризику. І до невиправданих жертв, до речі, також. А тепер уже очевидно, що бійня на Аґрісі була спланована Метром наперед; упродовж багатьох років він готував цю Грань до вашої сутчики з Нечистим. Але навіщо? Для чого? І чому Нижній Світ прийняв його виклик, кинув проти вас величезні сили, пожертвував таким цінним слугою на Гранях?… Тільки для того, щоб завадити вам зійти на престол? Не вірю! — Реґент рвучко схопився з крісла і швидко пройшовся від стінки до стінки (певна річ, у своєму кабінеті, проте нам здавалося, що він ходить просто перед нами). — Що ж ти задумав, дідугане? — з несподіваним запалом промовив великий інквізитор, дивлячись у стелю, а точніше, крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завжди був великим комбінатором, за свого земного життя ти маніпулював людьми, як маріонетками… Невже збираєшся смикати за нитки і з Небес?

Ми з Владиславом розгублено дивилися на нього. Реґент повернувся в своє крісло й сів, схиливши голову. Лише через хвилину він заговорив:

— Перепрошую за мою нестриманість, молоді люди. Я геть вибитий з колії. Мене завжди бісила та безцеремонність, з якою Метр втручався в долі окремих людей та цілих народів, виправдовуючи свої вчинки турботою про добро всього людства. Проте цього разу він, схоже, перевершив самого себе. Так би мовити, вирішив наостанок гучно грюкнути дверима. Я уявлення не маю, що він задумав, і навіть не візьмуся гадати, чим усе закінчиться. Але одне знаю напевно: за жодні скарби світу я не погодився б помінятися з вами місцями. Ви опинилися між молотом та кувадлом, і хай допоможе вам Бог… якщо Він узагалі існує.

Розплющивши очі, Сідх побачив над собою сіру, подекуди вкриту пліснявою стелю, на якій танцювали багряні відблиски від запалених десь поблизу смолоскипів. Він лежав навзнак на нерівній кам’яній підлозі, розкинувши в боки руки і широко розсунувши ноги. Повітря було вогке й затхле, від чого його вернуло на кашель, а тіло задубіло від холоду, що проймав аж до самих кісток.

З деяким зусиллям Сідх набув сидячого положення, машинально прибрав з обличчя довге пасмо волосся й обвів мутним поглядом просторе напівтемне приміщення. Судячи з вогкості та відсутності вікон, це було якесь підземелля, можливо, дуже глибоке. На тому місці, де він щойно лежав, була накреслена пентаграма, зовні обведена колом; в усіх п’яти її кінцях стояли кам’яні чаші, в яких палало багряне полум’я. Коли в Сідхових очах трохи проясніло, він розгледів віддалік жертовник з випатраним тільцем немовляти; а біля жертовника розпласталися ницьма на підлозі сім постатей у чорних балахонах. Проте вклонялися вони не жертовнику, а пентаграмі — точніше, людині, що сиділа в її центрі…

„Вдалося!“ — промайнула в Сідховому мозку все ще квола, лінива, але радісна думка.