Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Я насилу стримала гірке зітхання. Реґентові слова про престол поховали наші останні надії на те, що Сандра помилилася в своїх здогадах, щодо Метрового задуму. А надто ж мені не сподобалося, що Ференц Карой згадав про це ніби між іншим, наче йшлося про щось давно вирішене й не варте подальшого обговорення.
— Ви вважаєте, — обережно спитала я, — що Метр замислив усе це для того, щоб зробити нас королем та королевою?
— Сам я так не вважаю, — відповів реґент. — Зате в цьому переконані інші. І, мушу визнати, мають на це вагомі підстави. Від часу утворення Священної Імперії нею правив Метр — Великий. Але він пішов у Безмежність, на світі не лишилося інших Великих, і людям видається цілком природним, що тепер на чолі наймогутнішої держави Граней має стати вищий маґ. А ще краще, щоб правителів було двоє — чоловік та дружина, король і королева. Вже з цієї причини ви, Інно, як єдина жінка серед вищих маґів, і Владислав, як ваш чоловік, є головними претендентами на трон.
— Але ж народ нас зовсім не знає, — спробувала заперечити я. — Для нього ми чужі.
— Не більше, ніж інші вищі маґи, за винятком мене. З усієї нашої компанії лише я один є своїм для громадян Імперії, а решта — такі ж чужі, як і ви. Вони мешкають у далеких краях і всі, крім одного, мають свої власні королівства, які, хоч і не ворогують з Імперією, проте змагаються з нею за сфери впливу. В цьому сенсі вони ще чужіші для імперців, ніж ви, оскільки ви просто чужинці, тоді як вони — чужинці-суперники… Ну, за винятком хіба що Торстена Ільмарсона. Свого часу він був одним з маґістрів Інквізиції, але сто років тому повернувся на рідний Торнін, де заснував чаклунську школу для дітей з проміжним маґічним даром і відтоді нею керує. Проте Ільмарсон дуже старий, він на вісім десятиліть старший за мене — а я теж далеко не молодий. Імперії ж потрібні молоді та енерґійні правителі, здатні забезпечити стабільність верховної влади і, що важливо, її наступність. Ви обидва є вищими маґами, тому маєте гарні шанси, що бодай один з ваших дітей повною мірою успадкує вашу силу.
— Однак, — зауважив Владислав, — самі ви не думаєте, що Метр хотів зробити нас королем та королевою.
Реґен спантеличено глянув на нас, а вже наступної миті в його очах промайнуло розуміння.
— Я цього не казав, юначе. Ви неправильно витлумачили мої слова… втім, і я висловився не найкращим чином. Я лише мав на увазі, що не вважаю це головною метою Метра. Безумовно, я згоден з тим, що він, крім усього іншого, хотів посадовити вас на трон. Але це не все, аж ніяк не все.
— А що ж іще?
Ференц Карой безпорадно розвів руками.
— Отут ми переходимо з царини здогадок до царства загадок. Я відчуваю, що Метр замислив велику гру, ставкою в якій є щось набагато значніше, ніж навіть корона Імперії. Надто вже він замутив воду, дуже ризикував вами обома — а він ніколи не був схильний до невиправданого ризику. І до невиправданих жертв, до речі, також. А тепер уже очевидно, що бійня на Аґрісі була спланована Метром наперед; упродовж багатьох років він готував цю Грань до вашої сутчики з Нечистим. Але навіщо? Для чого? І чому Нижній Світ прийняв його виклик, кинув проти вас величезні сили, пожертвував таким цінним слугою на Гранях?… Тільки для того, щоб завадити вам зійти на престол? Не вірю! — Реґент рвучко схопився з крісла і швидко пройшовся від стінки до стінки (певна річ, у своєму кабінеті, проте нам здавалося, що він ходить просто перед нами). — Що ж ти задумав, дідугане? — з несподіваним запалом промовив великий інквізитор, дивлячись у стелю, а точніше, крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завжди був великим комбінатором, за свого земного життя ти маніпулював людьми, як маріонетками… Невже збираєшся смикати за нитки і з Небес?
Ми з Владиславом розгублено дивилися на нього. Реґент повернувся в своє крісло й сів, схиливши голову. Лише через хвилину він заговорив:
— Перепрошую за мою нестриманість, молоді люди. Я геть вибитий з колії. Мене завжди бісила та безцеремонність, з якою Метр втручався в долі окремих людей та цілих народів, виправдовуючи свої вчинки турботою про добро всього людства. Проте цього разу він, схоже, перевершив самого себе. Так би мовити, вирішив наостанок гучно грюкнути дверима. Я уявлення не маю, що він задумав, і навіть не візьмуся гадати, чим усе закінчиться. Але одне знаю напевно: за жодні скарби світу я не погодився б помінятися з вами місцями. Ви опинилися між молотом та кувадлом, і хай допоможе вам Бог… якщо Він узагалі існує.
Розділ 4
Сідх. Повсталий з пекла
Розплющивши очі, Сідх побачив над собою сіру, подекуди вкриту пліснявою стелю, на якій танцювали багряні відблиски від запалених десь поблизу смолоскипів. Він лежав навзнак на нерівній кам’яній підлозі, розкинувши в боки руки і широко розсунувши ноги. Повітря було вогке й затхле, від чого його вернуло на кашель, а тіло задубіло від холоду, що проймав аж до самих кісток.
З деяким зусиллям Сідх набув сидячого положення, машинально прибрав з обличчя довге пасмо волосся й обвів мутним поглядом просторе напівтемне приміщення. Судячи з вогкості та відсутності вікон, це було якесь підземелля, можливо, дуже глибоке. На тому місці, де він щойно лежав, була накреслена пентаграма, зовні обведена колом; в усіх п’яти її кінцях стояли кам’яні чаші, в яких палало багряне полум’я. Коли в Сідхових очах трохи проясніло, він розгледів віддалік жертовник з випатраним тільцем немовляти; а біля жертовника розпласталися ницьма на підлозі сім постатей у чорних балахонах. Проте вклонялися вони не жертовнику, а пентаграмі — точніше, людині, що сиділа в її центрі…
„Вдалося!“ — промайнула в Сідховому мозку все ще квола, лінива, але радісна думка.
