Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Вір рвучкого руху голови на його лице знову впало волосся — довге, темне, пряме. Він підвів руку, щоб прибрати їх, і лише тоді помітив, що вона в нього не велика й груба, як було раніше, а маленька, тендітна, з ніжною долонею та тонкими пальчиками.

Сідх опустив очі й побачив на своїх грудях два невеличкі горбики, вкриті зеленою тканиною одягу. Сковзнувши поглядом донизу, вздовж гнучкого стану, він виявив, що вдягнений не в костюм зі штанями, в довгу сукню з пишними спідницями. Його вбрання, загалом розкішне, мало брудний і пошарпаний вигляд: вочевидь, попередня власниця цього тіла провела останні кілька днів не в найкомфортніших умовах.

Сідх закотив спідниці, відкривши своєму поглядові худенькі ніжки в подертих панчохах і черевичках на низьких підборах. Підіткнувши спідниці аж до самої талії, він оголив порослу темним пушком нижню частину живота. Головна ознака, що свідчила про його належність до чоловічої половини роду людського, була геть відсутня; зате мала місце інша ознака — і її незайманий вигляд, разом з худорлявістю ніг, нерозвиненістю тазу й малими грудьми, свідчив про те, що ця ознака належить зовсім юному дівочому тілу.

У прагненні остаточно переконатися в реальності побаченого, Сідх опустив руку й легенько провів пальцем між ногами. Відчуття від цього було дивним, незвичним, але дуже приємним.

„Атож,“ — подумав Сідх, чиї думки врешті набули ясності та чіткості. — „Тепер я жінка.“

Постаті в чорних балахонах і далі лежали долілиць, не наважуючись підвести голови. Сідх повільно звівся на ноги, розправив сукню і зробив кілька обережних кроків, уважно дослуховуючись до свого нового тіла. Воно було сильним, здоровим і, що важливо, мало вроджений чаклунський дар. Щоправда, цей дар був значно слабший за інквізиторський, так званий проміжний, але в поєднанні із Сідховою майстерністю та його необмеженим доступом до енерґетичних ресурсів Нижнього Світу він становив собою грізну силу.

Переконавшись, що тіло підкоряється йому, а чаклунські здібності перебувають під контролем, Сідх відклав з’ясування всіх менш важливих деталей на потім і звернувся до розпластаних на підлозі постатей:

— Встаньте! — Його голос виявився несподівано тонким, мало не писклявим, і пролунав аж надто пронизливо. Вже значно стриманіше Сідх додав: — Встаньте, вірні слуги.

Постаті заворшилися й несміливо підвелися з підлоги. Проте цілком випросталася тільки одна з них, а решта шестеро стояли згорблені, низько схиливши голови й молитовно склавши на грудях руки. Всі вони були чоловіками, від тридцяти до сорока років на вигляд, хоча могли бути й старшими. Інфернальні сили дозволяли істотно вповільнювати процеси старіння, а в окремих випадках — навіть зупиняти їх. Сам Сідх у своєму попередньому земному тілі прожив шістдесят чотири роки і виглядав на свій вік лише тому, що служив у лавах Інквізиції. Впродовж останніх двох десятиліть він мусив удаватися до спеціальних засобів, що робили його зовнішність старішою, ніж насправді, бо звичайні чаклуни інквізиторського рівня, дарма що тривалий час зберігали гарну фізичну форму, загалом жили не набагато довше за простих смертних.

— Вітаємо тебе на Гранях, милостива пані! — урочисто мовив той з чорних чаклунів, що стояв прямо, вочевидь, їхній ватажок. Це був міцної статури шатен з типово кельтськими рисами обличчя; він дивився на Сідха із захватом та благоговінням. — Ми всі до твоїх послуг.

— Ви добре попрацювали, — схвально сказав Сідх. — Господар оцінить це.

Чорні чаклуни низько вклонилися, мало не вдаривши чолом об землю. Ватажок позадкував до жертовника, взяв велику фарфорову чашу, що стояла пруч із випатраним тілом немовляти, і шанобливо підступив до Сідха.

— Чи не зробить милостива пані нам ласку, скуштувавши свіжої крові?

Сідх ствердно кивнув, але брати чашу не поспішав. Він оцінливо дивився на чоловіка і вражався тому, який той здоровенний — нависає над ним, наче скеля. Та й усі його товариші один в один велетні… Лише з деяким запізненням Сідх збагнув, що це не вони великі, а він маленький, і його нові органи зору сприймають світ в інших масштабах, ніж ті, до яких він звик.

„От чорт!“ — невдоволено подумав Сідх. — „Невже так важко було знайти високу жінку?…“

Утім, висловлювати свої претензії вголос він не став, а натомість запитав у ватажка:

— Якщо не помиляюся, ти Анґус МакҐреґор?

— Саме так, моя пані, — знову вклонившись, відповів чоловік.

Сідх узяв з його рук чашу й сказав:

— Твоє здоров’я, Анґусе МакҐреґоре.

Випивши половину свіжої, ще теплої крові, Сідх витер тильним боком долоні губи й повернув чашу МакҐреґорові.

— Випий і ти, вірний слуга. І братів своїх пригости.

Чорний чаклун підніс чашу до вуст, зробив кілька ковтків, потім відкрив вічко свого персня й висипав у решту крові жовтуватий порошок, який з тихим шипінням швидко розчинився. Його підлеглі не бачили цих маніпіляцій, оскільки МакҐреґор стояв до них спиною і затуляв чашу плечима. Нічого не підозрюючи, вони випили по ковтку крові й доземно вклонилися Сідхові в подяку за виказану їм честь.

МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник і привів у дію закляття, що активізувало підсипану в кров отруту. Всі шестеро, мов підкошені, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сідх незворушно спостерігав, як стихають їхні конвульсії, а коли все було закінчено, перевів погляд на МакҐреґора.

— Господар винагородить їх за вірну службу, — стримано сказав він. — Більше ніхто про це не знав?

— Ніхто, пані. Тільки ці шестеро були втаємничені. — МакҐреґор кинув побіжний погляд на нерухомі тіла біля жертовника. — А розповісти нікому не могли. Вирушаючи за тілом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправді, я розповів їм лише перед початком ритуалу. Власне, я міг провести його самостійно, а їх на цей час кудись відіслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.

— Господар вирішив мудро, — безапеляційно мовив Сідх. — Вони брали участь у викраденні тіла, а отже,