Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Атож, пані.

— Але потім передумав?

— Ні, просто змінилися обставини. Незадовго до призначеного втілення сталося нещастя… це цілком моя провина. Я тримав Ребеку тут, — МакҐреґор кивнув на невеликі дверцята, що, вочевидь, вели до суміжної з цією кімнатою спальні, — у чистоті та комфорті, пильнував, щоб вона не завдала собі шкоди, примушував її добре їсти і щодня митися, адже це тіло призначалося тобі, і я не хотів, щоб воно скніло в підземній в’язниці, куди ми кинули її старшу сестру…

— Розумію. Тепер ясно, чому в мене такий кепський вигляд. Але що трапилося з Ребекою?

— Якраз до цього я й веду, милостива пані. Майже весь час я тримав Ребеку під дією сонних чарів, а коли ненадовго будив, то накладав на неї чари покори. Досі це спрацьовувало бездоганно, проте сьогодні вранці щось пішло не так. Я збирався віднести її в підземелля, де вже все було готове до твого втілення, та спершу вирішив, що їй слід востаннє помитися й перевдягтися в усе чисте, щоб ти від самого початку мала найкращий вигляд. А паскудне дівча відшукало якусь шпаринку в моїх чарах… просто не збагну, як це їй вдалося… Словом, вона на якусь секунду звільнилася, кинулась до вікна і стрибнула вниз. — МакҐреґор з каяттям зітхнув. — Ну й, звісно, розбилася на смерть.

— Ага, — сказав Сідх. — І тоді, як я розумію, Господар наказав вселити мене в тіло старшої, Беатриси?

— Саме так, пані. Правда, я пропонував викрасти іншу дівчину, мав ще одну на прикметі, але Господар заявив, що згодиться й Беатриса. Він квапив мене, тому ти отримала тіло в такому неохайному вигляді. Однак запевняю тебе, милостива пані, що воно чудове. Ти сама в цьому переконаєшся, коли помиєш його й причепуриш.

Сідх неуважно кивнув і замислився. Веліал нічого не казав про вік його нового тіла, а він не насмілився запитати. Вірніше, йому навіть на думку це не спадало. Видавалося очевидним, що воно буде молоде — але до міри молоде, не молодше шістнадцяти років. Сідх і в гадці не мав, що його можуть утілити в тринадцятирічну дівчинку, а поготів — у дев’ятирічну. Який у цьому сенс? Навряд чи це була просто Господарева примха. Може, в дитяче тіло легше вселитися? Чи тут щось інше?…

— Гаразд, — мовив Сідх. — Встань, Анґусе МакҐреґоре.

Лише зараз чорний чаклун підвівся з колін.

— Поки я займатимуся собою, — вів далі Сідх, — ти збери для мене дорожнє спорядження й осідлай свого найкращого коня. Я не маю наміру довго тут затримуватися.

— Все, що знадобиться тобі в дорозі, я вже приготував, — відповів МакҐреґор. — Усе, крім одежі. Її тут багацько, і я подумав, пані, що ти сама захочеш обрати потрібну тобі.

— Правильно подумав, — кивнув Сідх.

— А щодо коней, то ліпше тобі взяти двох, — додав чорний чаклун. — Щоб на одній їхала ти, а інша везли поклажу.

— Гарна думка. То йди споряджати коней у дорогу.

МакҐреґор мовчки вклонився і вийшов з кінати, зачинивши за собою двері.

Зоставшись на самоті, Сідх передовсім нагрів воду в ночвах, на що витратив не більше хвилини. Потім скинув із себе брудну одіж, старанно вимився, принагідно вивчаючи своє нове тіло, після чого насухо обтерся рушником і підійшов до двох однакових скринь, що відрізнялися лише виґравіюваними на кришках ґотичними літерами — „B.v.H.“ і „R.v.H.“

Він не пам’ятав, на яку з них указував МакҐреґор, тому відкрив обидві й виявив, що і та, й інша ущерть напхані дівочим вбранням. З деяким запізненням Сідх збахнув, що ті літери на кришках є ні що інше як ініціали їхніх власниць — Rebekka von Harschwitz і Beatrix von Harschwitz, — а отже, йому потрібен одяг зі скрині, позначеної „B.v.H.“

Щоб не марнувати час на порпання в скрині, він просто вигріб увесь її вміст на канапу й переконався, що тут справді є одяг на всі випадки, включно з обіцяними МакҐреґором дорожніми костюмами. Судячи з усього, сестер викрали не з дому і не на прогулянці, а під час подорожі — і, мабуть, тривалої, позаяк вони прихопили із собою чимало вбрання.

Подолавши спокусу вирядитися в чистеньку розкішну сукню, Сідх одягнув костюм зі щільної, але м’якої темно-синьої тканини, взув чобітки для верхової їзди, потім зібрав на потилиці волосся і після кількох невдалих спроб нарешті стягнув його у вузол і скріпив шпилькою. Відтак надів малиновий берет і, підступивши до дзеркала, пильно оглянув себе.

Тепер Сідх був більше схожий не на дівчинку-підлітка, а на чарівного хлопчика-пажа — якраз такі найдужче подобалися йому. Навіть зараз, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, він відчув, як у ньому здіймається хвиля збудження. Він відчував це не так, як тоді, коли був чоловіком. Його теперішні відчуття були не кращі й не гірші, просто вони були інакші. Жіночі.

„От ти і став жінкою,“ — сказав собі Сідх. — „Задоволений?“

Він не знав, чи задоволений. І взагалі, він не знав, чи правильно вчинив, погодившись на жіноче тіло. Він був не трансвеститом, а стовідсотковим чоловіком-гомосексуалістом. Сідха приваблювали лише чоловіки — але приваблювали саме по-чоловічому. А його нав’язливе бажання стати жінкою не мало прямого стосунку до сексуальної орієнтації. Просто за складом розуму він був набагато ближчий до жінок, ніж до чоловіків, з ними він легше вступав у дружній контакт і в їхньому товаристві почувався вільніше й розкутіше. Проте його чоловіча сутність не дозволяла йому стати повноцінним членом жіночого світу, переважна більшість жінок сприймала його не як друга, а як представника протилежної статі, і саме ця обставина спонукала Сідха мріяти про жіноче тіло. Тепер, коли його мрія здійснилася, він почував певну розгубленість і навіть збентеження. Правду кажучи, Сідх ніколи не замислювався над тим, що буде з його сексуальним життям, коли він стане жінкою.

„Ну що ж,“ — вирішив Сідх, — „буду з