Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Владислав — принцом, а молоді хлопці й дівчата з інквізиторських родин прислуговували нам. Утім, Владислав не надто навантажував своїх придворних роботою. З одяганням і роздяганням, митям, голінням та іншими таким справами він порався сам — бо, по-перше, щоночі спав зі мною, мився й голився в моїй ванній, а його повсякденне вбрання зберігалося в моїй ґардеробній, куди дворяни з його почту не сміли й потикатися; ну, а по-друге, він аж жахався на одну думку про те, що який-небудь хлопець стягатиме з нього штани. Чоловіки взагалі надто переймаються такими речами; ми, жінки, ставимося до цього набагато спокійніше. Особисто я не маю нічого проти, щоб інші дівчата вдягали мене, допомагали мені митися, застеляли за мною постіль або розчісували моє волосся. Скажу відверто: мені це навіть подобається.

Певна річ, я звикла до цього не зразу, але звикнувши, почала отримувати величезне задоволення від свого титулу принцеси і всіх пов’язаних з ним привілеїв. Я люблю носити розкішне вбрання і з урочистих нагод надягати князівську корону; я просто обожнюю, коли до мене ставляться з пошаною й називають „ваша високосте“; я в цілковитому захваті від того, що маю в своєму розпорядженні численний штат фрейлін, що буквально зазирають мені до рота і прагнуть передбачити найменше моє побажання. Ще в Кер-Маґні, користаючись послугами Суальди, я почала пристосовуватись до способу життя знатної пані, а потрапивши до Вічного Міста, швидко призвичаїлася до нових умов і невдовзі стала почуватися в королівському палаці, як риба у воді…

Після душу Сесиль ретельно обтерла мене рушниками, потім надягла халат, і ми повернулися до спальні, де, крім Ґрети, на мене чекала ще одна фрейліна — Сара. Їй було двадцять п’ять років, вона вже мала досвід служби в інших королівських родинах і була неперевершеною візажисткою та перукаркою, тому я дозволяла їй (і тільки їй одній) трохи запізнюватися вранці.

Поки Сара займалася моєю зачіскою, Сесиль та Ґрета підрівняли нігті на моїх руках та ногах, стерли з них учорашній лак і вкрили їх новим — зрозуміло, все це робилося маґічним способом. Коли з манікюром, педикюром і вкладанням волосся було закінчено, дівчата зняли з мене халат, а натомість надягли тонку батистову сорочку без рукавів, панчохи з мереживними підв’язками і цілий ворох шовкових нижніх спідниць. Поширені тут корсети я ніколи не носила — моя гнучка, струнка талія та маленькі пружні груди ніякої особливої підтримки не потребували.

Далі настала черга макіяжу, а оскільки я нікуди не поспішала, Сара згаяла на це ніяк не менше ніж півгодини. За допомогою мінімуму косметики, пориправленої маґією, вона місцями пом’якшила мої риси, а подекуди навпаки, трохи підкреслила їх, надала моїм губам якравіший і соковитіший колір, ледь-ледь підрум’янила щічки, а брови підфарбувала, замінивши їхній рудуватий відтінок на платиновий, — і в кінцевому підсумку я з просто гарненької претворилася на блискучу красуню.

Коли я висловила задоволення побаченим у дзеркалі, Сара зафіксувала макіяж спеціальними чарами, щоб він ґарантовано протримався цілий день. Потім дівчата вдягли мене в сукню (принагідно я похвалила Ґрету за вдалий вибір), взули у вишукані туфельки, почепили на вуха сережки, а на шию — перлове намисто, наділи персні на пальці та браслети на зап’ястки і провели остаточне доведення зачіски. Відтак о пів на десяту, через півтори години після того, як прокинулася, я нарешті була готова вийти на люди.

У вітальні мене, як завжди, зустрів натовп придворних, проте наразі я була не в настрої спілкуватися з ними. Вже опівдні розпочиналася ціла низка урочистих і велелюдних заходів, що мали тривати аж до самісінького вечора, тому найближчі дві години я воліла провести в спокійній обстановці, бажано з Владиславом. На жаль, він досі розмовляв з реґентом, а на мій виклик коротко відповів, що має важливі новини, проте попросив зачекати з розпитуваннями, поки звільниться. Я, звичайно, погодилася, але не знаходила собі місця від нетерплячки — дуже не люблю отакі чекання, тим більше що в чоловікових думках я відчула схвильованість, а отже, новини справді були важливі. Однак із Сандрою вони не пов’язані, це точно. Трохи подумавши, я дійшла висновку, що в такому разі Ференц Карой неодмінно запросив би до себе нас обох. Він добре розумів, яка це дражлива для наших стосунків тема, тому не став би говорити з Владиславом про Сандру за моєї відсутності.

До речі, більшість утаємничених у нашу історію були переконані, що Сандрину втечу організував сам реґент, який вирішив десь сховати її дитину — так само, як свого часу Метр сховав мене. Проте він категорично заперечував свою причетність до цієї, за його власним висловом, безвідповідальної авантюри, і ми з Владиславом повірили йому. Ні, не з притаманої нам довірливості, а просто тому, що Ференц Карой не став би діяти так прямолінійно, накликаючи на себе підозру. Він цілком міг улаштувати все так, аби ніхто не сумнівався, що Сандра втекла сама. А всі обставини ясно вказували на те, що їй хтось допомагав — проте не реґент, а хтось інший, чиї можливості були значно скромніші.

У своєму прощальному листі Сандра просила вибачення за цей свій учинок і благала не шукати її — мовляв, вона й сама зуміє захистити свою дитину від Нижнього Світу і зробить це краще, ніж усі інквізитори разом узяті. Її, звісно, шукали і досі шукають, та поки без видимих успіхів, дарма що реґент кинув на її пошуки значні сили. Це викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, я дуже вболіваю за неї та дитину, а з іншого — втішаю себе тим, що раз такій могутній і всюдисущій організації, як Інквізиція, не вдалося натрапити на її слід, то й Веліалові слуги будуть безсилі.

Правду кажучи, я від самого початку вважала, що єдиний спосіб уберегти Сандриного сина від Нижнього Світу, це сховати його в якомусь безпечному місці, де він мав жити, як звичайний хлопчик і нічого не знати про своє походження. Як я тепер розумію, Сандра думала так само і змогла заручитися підтримкою досить впливових людей, які влаштували її втечу.

Не знаю — може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, і я уникла долі, на яку прирік мене мій безпутний дід Олаф Ґабріель де Бресі. А от моїм меншим братам, Сіґурдові та Ґійомові, пощастило набагато менше. Рівал де Каерден, під чиєю