Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

зробив був крок у бік вирви, аж раптом з чорноти Інфернального Тунелю йому назустріч вистрибнула невелика довгохвоста істота з палаючими сапфіровими очима. Хлопець злякано відсахнувся, мало не відпустивши від несподіванки сестру, а я тихо вигукнула:

— Леопольде!

Кіт м’яко приземлився на всі чотири лапи і, миттю зорієнтувавшись, кинувся до мене. За якусь секунду з’явилася білява Лаура, а слідом за нею — руда Фріда, кішка лейтенанта Ларсона, яку Марк та Беатриса назвали Кариною. Леопольд щось промуркотів кицькам, і ті швиденько відбігли вбік, звільнивши місце для Ґуннара, який виринув з тунелю, тримаючи на руках свою кішку Белу. На відмуну від мене, він спіткнувся й напевно б упав, якби я вчасно не підтримала його.

— Дякую, Інґо, — пробурмотів Ґуннар, випустивши кішку з рук. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

— Зате з тобою негаразд, — сердито відповіла я. — Якого біса ти попхався за мною? І навіщо пустив Леопольда?

— Ніхто мене не пускав, — утрутився кіт. — Я сам пішов. Коли відчув, що ти знову полізла, куди не треба, то зразу побіг разом з кицьками вниз і побачив, що Ґуннар стоїть із роззявленим ротом і витріщається в цю дірку. Ну, я й мотнув сюди. Не міг же кинути тебе напризволяще.

— А мені вже нічого не залишалося, — розвів руками Ґуннар. — Куди всі, туди і я.

Я приречено зітхнула й повернулася до Марка, що стояв з непритомною Беатрисою на руках і розгублено дивився на мене.

— Що ж, — сказала я. — Твоя сестра виграла. Можеш її будити.

— То ми не вернемося назад?

— Ні, звичайно. Коли всі тут, то вертатися немає сенсу… Тобто сенс є — там-бо залишилися наші речі, а головне, зоряні карти та книжки з навіґації по Гранях, до того ж ми з Ґуннаром добиралися на Контр-Аґріс майже місяць, — але краще не ризикувати. Я волію згаяти кілька зайвих тижнів у старому доброму Колодязі, аніж знову потикатися в Інфернальний Тунель, де нас можуть залюбки прикінчити. Нам неабияк пощастило, що ми вибралися звідти цілими та неушкодженими, і я не хочу зайвий раз спокушати долю. Тож буди Беатрису, Марку.

Хлопець дбайливо опустив сестру на підлогу і став чаклувати над нею. А я, переконавшись, що залізні двері в протилежній стіні — єдиний вихід із приміщення, підійшла до них і обережно просканувала простір по той бік. Жодної небезпеки там не відчула. За дверима починалися кам’яні сходи, що вели нагору і впиралися в іще одні двері. Що було далі, я не бачила — мої притуплені Основою відчуття не могли пробитися крізь другий шар заліза та бетону.

Тим часом Беатриса повернулася до тями — я зрозуміла це зі звуку лапаса, яким вона нагородила брата за турботу про її безпеку.

— Пробач, Беа, — винувато мовив Марк. — Я не мав іншого вибору.

— Ти міг би піти зі мною. А тепер… Ні, стривай! Ми ще тут!

Я повернулася до них. Беатриса вже сиділа на підлозі і спантеличено роззиралася довкола.

— Ми рішили піти за тобою, — сказала я. — Всі разом.

— Ага! — вставив слівце Леопольд. — То це ти, Цвітанко, втягла нас у цю історію?

Дівчинка взяла його на руки й поцілувала в рожевий ніс.

— Я дуже перепрошую, котику. Я не хотіла вас утягувати, просто так вийшло. — З цими словами вона звелася на ноги й підійшла до мене. — Не гнівайтеся на мене, пані. Будь ласка…

— Облиш, — відмахнулась я. — Що сталося, те сталося… Ти хоч бачиш сліди?

— Бачу, але дуже слабко. Дуже-дуже слабко. Тільки б вони зовсім не зникли.

— А в мене щось негаразд зі шкурою, — розгублено морвив Марк. — Її маґія здорово заслабла.

— А моя майже геть зникла, — озвався Ґуннар. — Що відбувається, Інґо?

— Нічого страшного, — відповіла я. — Можете втішати себе тим, що наші потенційні противники ослабли ще дужче. Звідси, з Основи, доступ до Нижнього Світу, звідки вони черпають свою силу, дуже ускладнено.

— То ми на Основі? — вражено перепитав Марк.

Ґуннар і Беатриса лише мовчки вирячились на мене. Як освічені чаклуни, розумом вони усвідомлювали, що Земля — не сад Едемський, і тут живуть такі ж люди, як і в інших місцях; та водночас у глибині душі поділяли благоговійне ставлення більшості мешканців Граней до Основи.

— А що тут такого дивного? — незворушно мовив Леопольд, зручно вмостившись на руках у Беатриси. — Зараз ми саме там, де я зустрів Інну та Владислава.

— У Києві? — запитала я.

Кіт похитав головою:

— Ні, не думаю. Звідси до того міста, де ми жили, далеченько. Але туди можна потрапити без ваших штучок-дрючок, типу цієї дірки в підлозі.

Я хотіла була спитати, скільки це — „далеченько“, аж тут мої почуття, що й досі були зосереджені на сходах за залізними дверима, здійняли тривогу. Я відчула, як повільно, з натужним скрипінням, відчиняються горішні двері.

— Беатрисо? — пошепки запитала я. — Коли ти з’явилася, світло тут горіло?

— Здається, ні. Мабуть, воно загорілося вже після того, як я вийшла з тунелю… Хоча не певна.

Я мовчки кивнула. Вочевидь, тут спрацювала якась автоматика. І, напевно, сповістила господаря, що до нього завітали гості. Цікаво, він уже знає, що ми не належимо до його друзів? Чи все сталося так швидко й раптово, що в Нижньому Світі ще не встигли зорієнтуватися. Судячи з усього, так і було — інакше вони б просто заблокували Інфернальний Тунель, перетворивши його на пекельну пастку.

Нарешті хтось увійшов через горішні двері й почав спускатися сходами. Я жестом наказала своїм супутникам відійти в дальший кінець бункера і прикрила їх потужним силовим щитом,