Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Що тут сказати, дивовижна компанія підібралася! Дівчинка, яку Веліал назвав своєю довіреною особою. Хлопчисько — поза будь-яким сумнівом, Мірандин брат-близнюк. І принцеса Інґа, що місяць тому кинула чоловіка і втекла разом зі своїм дядьком Ґуннаром з-під нагляду Інквізиції; дехто вважав, що вона скорилася своєму призначенню й пішла на службу Нижньому Світові… А коли так, то чому захопила його в полон і влаштувала допит? Може, це перевірка?… Ні, дурниці! Якби Веліал надумав улаштувати йому випробування, то підіслав би цілком незнайомих людей, щоб не виникло жодних підозр у їхній належності до ворожого табору. Тут явно щось інше…

— От чорт! — промимрив Ларсон. Нарешті він зрозумів, чому обличчя Міранди від самого початку здавалося йому знайомим. — От чорт! Марк фон… як там тебе?… Хершвіц? Гершвіц? Гаршвіц?…

Хлопець здригнувся від несподіванки і втупився в нього приголомшеним поглядом.

— Ви знаєте Марка? — рвучко посунувшись уперед, спитала принцеса.

— Так, знаю… Вірніше, бачив його зображення. Мигцем, під час розмови з Костасом Казандзакісом, моїм знайомим з Торнінського командорства. Це було… здається, наприкінці січня. Казандзакіс між іншим згадав про загадкову подію на одному з трактів архіпелаґу і про зникнення трьох юних чаклунів — брата та двох сестер. Під час розповіді в його думках промайнула картинка цього хлопця. От чому мені здавалося, що я бачив Міранду раніше.

— Вона назвалася Мірандою?

— Так назвав її Господар Веліал.

— Ви сказали, що Чойбалсан не догледів за нею. Що це означає?

— Вона зникла. Чи то загинула, чи то втекла, не знаю. І цього ніхто не знає, навіть Веліал.

— Моє тіло! — у відчаї вигукнула дівчинка.

Хлопець на ім’я Марк обійняв її й пригорнув до себе. Вона притислася лицем до його грудей.

— Як це сталося? — продовжила допит принцеса.

— Міранда вирушила на пошуки, — відповів Ларсон, — а Чойбалсан супроводжував її. За два дні він повернувся один, геть божевільний, і верз якісь нісенітницю про блискавки небесні, осяйний лик Буди та все таке інше. Його зв’язок з Нижнім Світом було порушено, тому Веліалові довелося розпитувати через мене. З корисної інформації Чойбалсан повідомив лише, що сліб привів їх на острів Корсику, а потім знову завів пісеньку про дива та одкровення. Більше нічого притомного сказати не міг. Мені навіть не вдалося витягти з нього, де саме на Корсиці вони з Мірандою були. Зрештою Господар забрав Чойбалсана до себе, щоб допитати його дух у Потойбіччі, а мене призначив на його місце.

— Що шукала Міранда?

— Не „що“, а „кого“. Ви її знаєте. Це Сандра.

— Сандра?! — У принцесиних очах запалахкотіли вогники. — Дуже цікаво! І як же вона її шукала?

Без найменшого опору Ларсон розповів їй усе, що знав про пошуки, коротко переказав зміст своїх розмов з Мірандою, а насамкінець уже від себе додав, що справа тут набагато серйозніша, ніж намагався вдавати Веліал.

— Він був дуже сердитий через невдачу. Але ще дужче наляканий. У мене склалося враження, що він не збирається робити Сандрине дитя своїм слугою, а з будь-яку ціну прагне знищити його.

— Ви певні, що Сандру з дитиною ще не знайшли? — занепокоєно запитала принцеса.

— Атож, певен. Сьогодні… тобто вже вчора ввечері Господар повідомив, що до мене тунелем прийде ще одна юна відьма. Він наказав мені йти разом з нею і щохвилини повідомляти про наші пересування. Веліал суворо заборонив будь-яким чином контактувати із Сандрою або її оточенням. Ми мали просто визначити, де вона перебуває, а далі до справи візьмуться інші.

— Що за юна відма? Твій господар описав її?

— Так, я бачив картинку. — Ларсон поглядом указав на дівчинку. — Це вона. Або ж схожа на неї, як дві краплі води.

Дівчинка здригнулась і ще міцніше притислася до хлопця. А принцеса здивовано запитала:

— То ви не впізнаєте її?

Ларсон пильно придивився до дівчинки, відтак мляво хитнув головою:

— Ні. А я повинен її знати?

Принцеса гмикнула.

— Ну, взагалі, повинні, бо були з нами на Істрі. Та, схоже, Веліал примусив про неї забути — чи, радше, підмінив у вашій пам'яті її зовнішність. Інакше у вас виникло б чимало запитань… А втім, це вже не має значення. Ви не в курсі, що вона збиралася робити далі, після завершення пошуків?

— Не маю уявлення. Господар лише наказав берегти її, як зіницю ока, щоб за день-другий вона ціла й неушкоджена повернулась на Контр-Аґріс.

— Ясно. Отже, я правильно здогадалася. — Принцеса Інґа підвелася зі стільця, підійшла до стола і взяла блокнот з ручкою. — Тепер, пане Ларсоне, прошу вас розповісти про… гм, ваших соратників, так би мовити, товаришів по службі Нижньому Світові. Особливо мене цікавлять ті, що служать у лавах Інквізиції. Вам зрозуміло, що від вас вимагається?

— Так, пані.

За наступні чверть години Ларсон продиктував імена та місця проживання з півсотні відомих йому чорних чаклунів, зокрема одинадцятьох інквізиторів. Також він указав розташування двох Інфернальних Тунелів, якими свого часу йому доводилося скористатись, і кількох сатанинських капищ, де збиралися чорні чаклуни та просто дияволопоклонці для відправлення опівнічних служб.

Коли він закінчив, принцеса перечитала весь список і зауважила:

— Я не бачу тут жодного знайомого імені. А проте певна, що в нашому почті ви були не єдиним зрадником. Адже так?

— Гадаю, що так. Але хто був іще — не знаю.

— Когось підозрюєте?

— Ні, нікого.

Принцеса Інґа трохи подумала, потім вирвала списані аркуші з блокнота і передала їх