Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Спішившись і уважно оглянувши околиці, Беатриса оголосила, що слідів тут натоптано багато, але всі вони залишаються в межах Завіси і прилеглої до неї невеличкої ділянки, де стояв захисний купол. Вочевидь, викрадачка та її супутник зробили тут привал, попоїли й вирушили на Основу.

На місці їхньої стоянки було знайдено залишки багаття, а поруч під кущем лежала кінська збруя, меч, аралет, два кинджали й сідельна сумка, у якій, серед різного непотребу, знайшлися компас, секстант, креслярські інструменти і детальний атлас Землі. Принцеса похапцем погортала його і знайшла сторінку з Корсикою.

— От бачите, — сказала вона, тицьнувши пальцем у карту. — Я не помилилася щодо тріанґуляції. Гадаю, першого разу викрадачка порівняла напрям сиґналу з тим, який відчувала, перебуваючи в будинку Наглядача, і приблизно визначила, що Сандра десь у районі Корсики. А вдруге і втретє, вже перебуваючи тут, на острові, обчислила її точне розташування.

Марк подивився через принцесине плече. На карті було зображено подовгий острів, над яким червоним олівцем накреслили дві лінії, що перетинались у його північній частині. Якраз на точку їх перетину і вказувала принцеса.

— Без сумніву, ми тут, — говорила вона, маючи на увазі місцевіть Основи по той бік Завіси. — Не знаю, наскільки це точно, але судячи з того, що викрадачка не повернулася назад, Сандра недалеко звідси.

— Або, — припустив Ґуннар, — відразу при виході на Основу вони вскочили в якусь халепу.

— Так, можливо. — Принцеса поглянула на свій наручний годинник, у задумі наморщила лоба і порахувала вголос: — Коли ми залишили Ларсона, там у нього йшла третя по півночі. Східний Сибір та Західну Європу, якщо не помиляюся, розділяє шість часових поясів… чи навіть сім, точно не знаю. Треба подивитися в атлас… Та ну його, вважатимемо, що шість. На дорогу сюди ми згаяли майже три години, отож виходить, що зараз на Корсиці одинадцята вечора. Ну, може, пів на дванадцяту… — Вона подивилася на своїх супутників. — То що робитимемо, друзі? Нам бажано з’явитися на Основі пізно ввечері, як от зараз, або ж рано вранці. У світлий час доби наше не зовсім звичайне для Землі вбрання привертатиме зайву увагу. Особливо, це стосується твоєї лев’ячої шкури, Марку. Я вже не кажу про те, що посеред дня ми ризикуємо потрапити на очі людям у момент нашого прибуття. А глупої ночі видаватимемося підозрілими просто тому, що в цей час усі нормальні люди сплять. Зараз ми втомилися, тому я пропоную зачекати до ранку, а поки трохи відпочити.

Беатриса нерішуче похитала головою, скоса позираючи на брата. Марк збагнув, що принцесині слова про втому передовсім адресовано йому, і сказав:

— Я не хочу відпочивати, пані… Ну, взагалі, хочу, але не зможу заснути, це точно. Краще піти просто зараз.

— Приєднуюсь, — сказав Ґуннар.

— Я теж, — тут-таки озвалася Беатриса.

— А я хочу їсти, — вердливо оголосив Леопольд, уже перетворений на кота. — І кицьки зголодніли.

Принцеса Інґа присіла навпочіпки й розкрила сумку з харчами.

— Твоя правда, котику, нам усім не завадить підкріпитися.

— Я буду лише фрукти, — сказав Марк, не бажаючи куштувати їжу з дому ворога.

У результаті вийшло, що все м’ясо дісталося котам, а люди задовольнилися бананами, апельсинами та іншими тропічними фруктами, зірваними по дорозі. Поївши, вони нашвидкуруч причепурилися, щоб не виглядати геть розтріпаними, а Ґуннарові та Маркові принцеса порадила залишити тут зброю — меч та кинджал.

— Клинки на Основі ще більший анахронізм, ніж верхові коні, — пояснила вона. — А що ж до захисту, то ми маємо вірніший засіб — маґію.

Марк без найменшого жалю розлучився з кинджалом, що його, як і меч, залишений біля відьминої хатини, запозичив з арсеналу Мак Ґреґора. А от Ґуннар намагався був протестувати, але принцеса твердо сказала, що не пустить крізь Завісу з мечем, тож він мусив підкоритися.

На Основу вони перейшли без будь-яких пригод. Місцевість, куди потрапили, була безлюдною; з одного боку починався пологий схил, з іншого розкинулася широка долина, у протилежному кінці якої палахкотіли жовтувати вогники.

— Замало для міста, — сказала принцеса, дивлячись у бік вогнів. — Швидше, там невелике селище. Слід веде туди, Беатрисо?

— Так, пані, в тому напрямку. Але я бачу недалеко, кроків на десять, не більше.

— Що ж, веди нас.

Слід і справді йшов до вогнів. Вони перетнули долину без небажаних зустрічей з допитливими місцевими мешканцями, якщо не враховувати двох молодих людей, хлопця та дівчину, що були цілком зосереджені один на одному і не виказали ні найменшої зацікавленості до групи дивних перехожих з котами на руках.

Джерелом вогнів виявилися кілька ошатних дво- та триповерхових будинків з просторими садибами, розташованими на березі невеличкого озера.

— Так я й думала, — тихо мовила принцеса. — Судячи з усього, це заміські помешкання місцевого істеблішменту.

Марк досі не чув слова „істеблішмент“, проте вирішив, що воно означає шляхту або є синонімом вислову „найповажніші громадяни міста“. У будинку, схожому на ці, але з набагато більшою садибою, мешкала на Грані Нолан родина Марка та Беатриси.

Леопольд явно збирався був висловити з цього приводу свою авторитетну думку, та щойно він подав голос, принцеса безцеремонно затулила йому рота рукою й суворо мовила:

— Ще слово, і я тебе присплю. Без попередження. Так і знай.

Кіт зрозумів, що вона не жартує, і затих.

Зрештою слід викрадачки привів їх до садиби, обгородженої кам’яним муром заввишки майже два людські зрости. Беатриса підступила до муру впритул, торкнулася долонею до шорствого каменя й пошеки сказала:

— Ось тут вона