Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

„А що ж ти думала?“ — насмішкувато запитала сама в себе. — „Грань як Грань, тільки й того, що Поясна.“

Напівдорозі Кристина нарешті відчула присутність у районі гаю Вуалі — якоїсь дивної Вуалі, лише кілька метрів завширшки і не зовсім прозорої. Вона не стала ні про що питати свого супутника, бо й сама здогадалася, що це таке. Зі шкільних уроків їй було відомо, що кожна Поясна Грань дотикається до Основи лише в одному-єдиному місці, яке називається Завісою Землі. Завіси ніколи не суміщалися з Вуалями, тому їх пошук був найскладнішою частиною подорожі на Основу — якщо, зичайно, не знати заздалегідь про розташування бодай однієї з них. Чимало охочих нелеґально відвідати прабатьківщину людства так і застрягали в Буферному Поясі, не маючи досить досвіду, щоб самостійно знайти Завісу, і не володіючи стійкими орієнтирами, щоб пробити на Землю Колодязь. Зате потрапити з Основи на Грані для будь-якого більш-менш умілого чаклуна не становило жодних труднощів, оскільки в кожній своїй точці вона межувала с нескінченною кількістю Поясних Граней.

Наблизившись до гаю, Кристина роздивилася поміж деревами невеликий цегляний будиночок, що стояв саме на тому місці, де була Завіса.

— Сандра мешкає тут? — запитала вона, сподіваючись, що з таємничістю нарешті закінчено.

— Не знаю, панно, — обернувшись до неї, відповів Едвін ван дер Мер. — Мені просто наказали супроводити вас сюди, що я й зробив. Досі я ніколи тут не був і отримав координати цієї місцевості на нашому останньому привалі. Пані Сандру я востаннє бачив на Мескені, коли вона в супроводі наших братів та сестер вирушила на Істру, а я залишився в почті Його Святості.

— На Істру? — перепитала Кристина. За весь час їхнього знайомства її супутник уперше назвав Сандру на ім’я, замість конспіраційного „відома вам особа“, і згадав щось конкретне про неї. — Де це?

— Майже біля самого пограниччя Забороненої Зони. Це батьківщина принца Владислава.

— Ага… — Тепер Кристина зрозуміла, куди їхали Інґа та Владислав по Головній Маґістралі. — І що ж Сандра робила на його батьківщині?

— Про це вона сама розповість. Гадаю, зараз ви зустрінетеся.

Коли вони під’їхали до будинку, звідти вийшло двоє людей — рудоволоса жінка років сорока та дівчина не старша двадцяти, темна шатенка з розкішним довгим волоссям, вдягненна в легку літню сукню, крізь тонку тканину якої просвічувалася струнка фігура. Її вродливе обличчя промінилося щирою радістю.

— Сандро! — захоплено пискнула Кристина.

Її охопило нестримне бажання зістрибнути на землю і мерщій побігти до подруги, але вона стримала свій порив і, доїхавши до ґанку, неквапно зійшла з коня. Едвін ван дер Мер також спішився і вклонився.

— Вітаю вас, пані. Я виконав ваше доручення.

У першу мить Кристина подумала, що він сказав це рудоволосій жінці, та потім збагнула, що звертався він до Сандри, причому слово „пані“ вимовив явно з великої літери.

Сандра приязно всміхнулася йому:

— Дякую, отче Едвіне. Дуже рада вас бачити.

Молодий священник поцілував її руку — але не як чоловік жінці, а радше як підданий своїй королеві.

„Чудасія та й годі!“ — розгублено подумала Кристина, спостерігаючи за цією сценою.

Потім Сандра підійшла до неї й міцно обняла її.

— Ну, Кристі, нарешті ти тут. Я вже зачекалася тебе.

— Я теж сумувала за тобою, — відповіла Кристина, розцілувавши подругу в обидві щоки. — Я так шкодую, що залишилась тоді у Вічному Місті. Я вчинила, як безсовісне, еґоїстичне дівчисько. Ти колись пробачиш мене?

— Звичайно. Я вже пробачила.

Кристина трохи відступила від Сандри і зміряла її захопленим поглядом.

— Ти ще погарнішала, ти зовсім… — Раптом вона замовкла, звернувши врешті увагу, що Сандрина маґічна аура, яка раніше була пригнічена дією персня Бодуена, тепер узагалі зникла, а самого персня більше не було на середньому пальці її руки.

Сандра сумно всміхнулася:

— Ну що, помітила?

— Ой, дорогенька! — промовила Кристина, дивлячись на неї із щирим співчуттям. — Над тобою провели екзорцизм?

— Не зовсім.

— Як це?

— Ну… двома словами всієї історії не розповісти. Потерпи трохи, гаразд? Скоро про все дізнаєшся.

— Гаразд, — неохоче погодилася заінтриґована Кристина.

— Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги? — запиала Сандра.

— Ще б пак. Не відмовлюся.

— Тоді можеш прийняти душ. Або скупатися разом зі мною в озері. Це недалечко, лише п’ять хвилин ходу.

Кристину більше приваблював гарячий душ, за час подорожі їй добряче набридло миття у природних водоймах, проте вона розуміла, що Сандра чекає іншої відповіді, тому сказала:

— Добре. Скупаємося в озері.

— От і чудово. Зараз підемо, я лише візьму рушники і все таке інше.

Сандра квапливо познайомила її з рудоволосою жінкою на ім’я Ельвіра, яку чи то жартома, чи то серйозно назвала своєю дуеньєю, і забігла до будинку. Кристина обмінялася з Ельвірою кількома ввічливими фразами, а Едвін ван дер Мер тим часом познімав з обох коней поклажу. За хвилину повернулася Сандра з перекинутою через плече сумкою, звідки визирав краєчок ворсяного рушника. В іншій руці вона тримала конверт із щільного паперу сіруватого кольору.

— Я прихопила для тебе чистий одяг і взуття. Гадаю, ти захочеш перевдягтися.

— Авжеж. — Кристина швидко поглянула вниз, на свій запилюжений дорожній костюм. — Знала б ти, як мені набридли ці штани та чобітки.

— Знаю, — розсміялася Сандра. — Ти ж у нас теплична квіточка. — Відтак подивилася на Ельвіру. — Будь ласка, подбайте про Кристинині речі. І не треба йти за мною — тепер я не сама.

Ельвіра незадоволено стисла губи,