Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Принцеса пильно вдивилася в кам’яну стіну перед собою. Марк відчув, що вона діє на неї якимись скрадними чарами.

— Там щось на зразок саду або парку. Людей ніби немає… Заждіть мене тут, друзі.

Вона міцніше притисла до себе Леопольда, зробила крок уперед і зникла в стіні. За кілька секунд до них долинули її думки:

„Можете проходити, я тримаю стіну відкритою.“

Беатриса пішла першою, за нею — Ґуннар, а Марк був останнім. Він інстинктивно примружив очі і внутрішньо аж стиснувся в побоюванні, що зараз розіб’є об мур лоба, але натомість відчув лише слабкий, майже непомітний опір і вже наступної секунди опинився по інший бік кам’яної стіни, перед рівним рядом невисоких дерев, всипаних, ніби грудками снігу, пишним білим цвітом.

„Будемо говорити подумки,“ — сказала принцеса. — „Ви добре мене чуєте?“

„Так,“ — хором відповіли Марк із сестрою, а Ґуннар мовчки кивнув.

„От і чудово. Беатрисо, куди пішла викрадачка?“

„Між цими деревами,“ — вона вказала пальцем. — „Углиб саду.“

„Гаразд, ходімо.“

Сад був великий і займав більше половини всієї садиби. Крізь нього в різних напрямках було прокладено кілька вузьких жорств’яних доріжок, які сходилися в центрі, де стояла невеличка альтанка. Як свідчили сліди, викрадачка вийшла на діаґональну доріжку й рушила до краю саду.

„А в цьому місці,“ — розповідала Беатриса, коли вони дісталися до ґратчастої огорожі, що відокремлювала сад від решти садиби, — „вона звернула під дерева і стала стежити за будинком. Була тут довго, може, кілька годин, а потім…“

Раптом Беатриса замовкла й доторкнулася долонею до лоба. Марк занепокоєно подивився на сестру. Навіть у примарному місячному світлі було видно, що вона сильно зблідла.

„Що з тобою, Беа?“ — запитав він стурбовано. — „Тобі зле?“

„Ні, нічого… просто в голові запаморочилося…“

Принцеса Інґа випустила з рук Леопольда, притримала Беатрису й допомогла їй сісти на землю.

„Як ти, дівчинко?“

„Все гаразд, пані. Я… Мабуть, це від утоми. Зараз мине… Уже минає.“

Принцеса погладила її по голові.

„Ми вчинили нерозумно. Нам слід було дочекатися ранку і бодай трохи відпочити.“

„А якщо це не від утоми?“ — запитав Ґуннар, сторожко роззирнувшись. — „Може, спрацював якийсь хитрий маґічний захист.“

„Заспокойся, кузене, ніякої маґії тут немає. Я б її неодмінно відчула.“

Беатриса підвела голову й кволо всміхнулася.

„Уже минуло. Можемо йти далі. “

„Ні, посиди ще трохи. Нам нема куди квапитися.“

Тут Леопольд, який весь цей час зосереджено дивився на Беатрису, ні з того ні з сього вкусив принцесу за пальця — щоправда не сильно, а лише для того, щоб привернути її увагу. Вона спантеличено втупилася в нього і пошепки запитала:

— Що таке?

— Мені можна сказати?

— Гаразд, кажи.

Леопольд тицьнув лапою в Беатрису.

— Це не Цвітанка. Більше не Цвітанка.

Принцеса сумно кивнула:

— Я знаю, котику.

Він енерґійно чмихнув:

— Дідька лисого ти знаєш! Ти казала, що її немає, коли вона ще була. А от щойно Цвітанка щезла… Не вся, дещо від неї залишилося, але це вже не можна назвати Цвітанкою. Тепер тут інша дівчинка, також гарна — та не Цвітанка.

Принцеса розгублено похитала головою:

— Я не розумію тебе, Леопольде. Геть не розумію.

— Я теж не розумію, Інно, — зізнався кіт. — Тут коїться щось дивне.

— А що саме тут коїться?

— У тім-то й річ, що не знаю.

Принцеса на хвилину задумалася.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Будемо з цим розбиратися.

— Ну от, ми майже на місці, — сказав Едвін ван дер Мер, коли вони виїхали на вкриту золотавим піском латку й опинилися під пронизливо-блакитним вечірнім небом, по якому повільно пливлі білі баранці хмар.

Кристинине обличчя обдало різким поривом вітру. З-поза меж латки долинали гучні крики чайок і шум морського прибою. У повітрі пахло сіллю, йодом та водоростями.

— Ми вже в Буферному Поясі? — запитала вона, зупинившись.

— Так, панно. Останні чотири години ми їхали Поясними Гранями. А це, — священник указав на землю під ногами їхніх коней, — потрібна нам Грань. І майже потрібна місцевість. Тепер ще дві милі у звичайному просторі, і наша подорож завершиться.

Недбалим помахом руки він створив перед собою райдужну арку і проїхав під нею. Кристина рушила слідом за ним.

Коли вони проминули райдугу, латаний килим Трактової Рівнини довкола них змінився краєвидом морського узбережжя, а досі пласке небо вигнулося півсферою й зімкнулось із землею, утворивши лінію горизонту. Кроків за двісті від Кристини починалося море; високі хвилі з пінистими гребенями одна за одною набігали на берег і, розбившись об нього, відкочувались назад. Піщаний пляж, що тягся вздовж вигнутої берегової лінії, був геть пустельним, ніде не було помітно ні найменших слідів людської присутності. Далі від моря починалася пагориста місцевість, що поступово переходила в невисокі гори зі схилами, порослими густим тропічним лісом.

Зорієнтувавшись на місці, Едвін ван дер Мер розвернув свого коня і скерував його в протилежний від берега бік, до розташованого віддалік пальмого гаю.

Кристина поїхала за ним, допитливо роззираючись довкола. Підсвідомо дівчина очікувала побачити тут щось незвичайне, що відрізняло б цю Грань від інших, де вона була; але її оточував найзвичайнісінький тропічний пейзаж, на який вона вдосталь