Королівський убивця - Робін Хобб

— Завтра я мушу мати день для себе, — сказав я йому.

Веріті відставив келиха й повернувся, щоб глянути на мене.

— Мусиш? — дивним тоном спитав він.

Я звів погляд і зустрівся з ним очима. Ковтнув слину. Підвівся.

— Мій принце, — офіційно розпочав я. — Прошу вашої ласкавої згоди звільнити мене завтра від обов’язків, оскільки я… маю певні особисті справи.

Якусь мить він залишив мене стояти. Потому озвався:

— Ох, сідай, Фітце. Дріб’язково. Думаю, що з мого боку це було дріб’язково. Думки про Регала завжди викликають у мене такий стан. Звичайно, можеш мати свій день, хлопче. Якщо хтось запитає, ти виконуєш моє доручення. Можу я спитати, що це за невідкладні справи?

Я глянув на язички полум’я, що стрибали в каміні.

— Близька мені людина жила в Сілбеї. Я мушу довідатися…

— Ох, Фітце, — у голосі Веріті було більше співчуття, ніж я міг витримати.

Мене накрила з головою раптова хвиля втоми. Я тішився, що знову можу сісти. Руки почали тремтіти. Я сховав їх під стіл і стиснув. Далі відчував тремтіння, але принаймні ніхто тепер не бачив моєї слабкості.

Він кашлянув.

— Йди до своєї кімнати та відпочинь, — приязно сказав мені. — Хочеш, щоб хтось поїхав завтра з тобою в Сілбей?

Я тупо похитав головою, зненацька й болісно збагнувши, що я там відкрию. Через цю думку мені зробилося зле. Я здригнувся у черговій судомі. Намагався повільно дихати, щоб заспокоїтись і відсунути загрозу нападу. Я не міг витримати думки, що зганьбився б цим перед Веріті.

— Сором мені, а не тобі, бо я забув, як сильно ти хворів. — Він мовчки підвівся. Поставив перед собою келих вина. — Тобі дісталися удари, які були відведені від мене. Мені вкрай прикро, що я прирік тебе на це.

Я змусив себе зустрітися поглядом з Веріті. Він знав усе, що я хотів приховати. Знав, і його мучило почуття провини.

— Таке трапляється нечасто, — запевнив я його.

Він усміхнувся, але вираз його очей не змінився.

— Ти чудовий брехун, Фітце. Не думай, що твій вишкіл пішов даремно. Але ти не можеш обдурити того, хто пробув з тобою стільки часу, не лише ці кілька днів, але й тоді, коли ти нездужав. Якби хтось інший казав тобі, наче знає, як ти почуваєшся, можеш вважати це звичайною чемністю. Але від мене прийми це як правду. І я знаю, що з тобою слід поводитися, як із Баррічем. Не пропонуватиму тобі румака через кілька місяців. Натомість, якщо хочеш, дам тобі руку й допоможу дійти до твоєї кімнати.

— Я впораюся, — твердо сказав я. Розумів, яку честь він мені виявив, але також і те, як виразно він помітив мою слабкість. Я хотів бути сам, щоб приховати її.

Він кивнув, мовляв, розумію:

— Якби ти опанував Скілл, я міг би запропонувати тобі силу. Я надто часто брав її у тебе.

— Я не зміг би, — пробурмотів я, не приховуючи, як не подобається мені думка відбирати в когось силу. Відразу ж пошкодував про це, на мить побачивши сором в очах мого принца.

— Колись я теж міг гордо це сказати, — тихо мовив він. — Йди, хлопче, відпочинь.

Він повільно відвернувся від мене. Заходився розкладати чорнило й пергамент. Я тихо вийшов.

Ми просиділи в кімнаті весь день. Надворі вже стемніло. У замку панував спокійний настрій зимового вечора. Зі столів уже прибрано, люди зібралися довкола камінів у Великій залі. Співатимуть менестрелі або ж лялькар, змусивши до руху гурт своїх маріонеток, покаже якусь історію. Хтось кріпитиме оперення до стріл, хтось орудуватиме голкою, діти крутитимуть дзиґи, гратимуться у складанки або дріматимуть на батьківських колінах, у батьківських обіймах. Усе спокійно. Надворі дмуть зимові шторми, гарантуючи нам безпеку.

Я йшов з обережністю п’яного, оминаючи спільні зали, де ввечері збиралися люди. Склав руки і згорбився, нібито змерз, утихомиривши так дрижання долонь. Повільно піднявся першим прольотом сходів, наче глибоко задумався. На сходовому майданчику я дозволив собі короткий перепочинок, полічивши до десяти, а затим змусив себе до наступного підйому.

Але тільки-но я поставив ногу на першу сходинку, до мене згори плигнула Лейсі. Пухкенька жіночка, на кількадесят років старша від мене, вона й досі спускалася, по-дитячому перестрибуючи сходинки. Дострибавши донизу, вхопила мене з криком: «Ти тут!» Наче я був ножицями, загубленими нею з кошичка для шиття. Міцно стиснула моє плече і скерувала мене до коридору.

— Я сьогодні вже разів із десять бігала сходами, як ніколи. Матінко, як же ти виріс. Леді Пейшенс себе не тямить, а все через тебе. Спершу сподівалася, що ти за хвилину постукаєш у двері. Вона так тішилася, що ти повернувся!

Перервала, щоб глянути на мене своїми ясними пташиними очима.

— Це було сьогодні вранці, — звірилася вона мені. — Ти нездужав! Такі круги в тебе довкола очей!

Не даючи мені змоги відповісти хоч словом, додала:

— Коли ти не з’явився пополудні, почала ображатися і трішки сердитися. Увечері сердилася так, що не могла їсти. Зрештою вирішила повірити чуткам, наче ти серйозно хворий. Вона певна, що ти або звалився десь непритомний, або ж Барріч тримає тебе у стайнях, змусивши прибирати за кіньми та собаками, хай яке там твоє здоров’я. Ми вже, ми осьдечки, заходь усередину, я його тримаю, міледі!

І втягла мене в кімнату Пейшенс.

Щебетання Лейсі звучало якось дивно, наче вона чогось уникала. Невпевнено входячи, я задумався, чи сама Пейшенс не хворіла або ж чи не спіткало її якесь нещастя. Якщо так, то на її спосіб життя це геть не вплинуло. Її кімнати мали звичний вигляд. Уся її зелень пнулася вгору, вилася й губила листя. Але звичний розгардіяш збагатився новим шаром, що свідчило про нові зацікавлення принцеси. До звіринця додалися два голуби. По кімнаті розкидано кільканадцять підків. На столі горіла товста свічка з мірики, що виділяла приємний аромат, але закапувала воском сушені квіти і трави на таці обіч. Така ж небезпека загрожувала в’язці дивних різьблених паличок. Вони нагадували палички, які ч’юрди використовують для віщування. Коли я увійшов, маленька товстенька тер’єриха принцеси підступила до мене привітатися. Я нахилився її погладити, а тоді засумнівався, чи зумію встати. Щоб приховати свою забарність, обережно підняв з підлоги табличку. Вона була доволі старою і, ймовірно, рідкісною. Пояснювала, як ворожити за допомогою паличок. Пейшенс одвернулася від