Королівський убивця - Робін Хобб

Тоді його вираз змінився.

— Маєш жахливий вигляд, — зауважив він. — Ще гірший, ніж твій одяг. Ходімо в якесь тепліше місце та пошукаймо там підігрітого вина й чогось їстівного.

— Я вже поїв, — відповів я йому. — І почуваюся значно краще, ніж кілька місяців тому, дякую.

— Не будь таким колючим, — перестеріг він. — І не кажи мені того, що я вже знаю. Не бреши мені. Підйом сходами тебе виснажив, а ноги під тобою тремтять.

— Ви вживаєте проти мене Скілл, — звинуватив я його, а він кивнув.

— Я вже кілька днів знав, що ти наближаєшся. Кілька разів намагався дістатися до тебе Скіллом, але не міг тебе розбудити. Я непокоївся, коли ви з’їхали з дороги, проте розумів тривогу Барріча. Я радий, що він так добре про тебе дбав. Мова не лише про те, що безпечно довіз тебе додому, а й про все, що сталося у Джампі. Не знаю, як йому віддячити. Це мусить бути зроблено делікатно. Зважаючи на те, хто був утягнений у справу, публічне визнання його заслуг неможливе. Ти міг би щось підказати?

— Ваша подяка — це все, що він прийме. Його б образило, якби ви подумали, що він потребує чогось більшого. На мою думку, жодна річ, яку б ви йому дали, не винагородить за те, що він для мене зробив. А щоб його вкоськати, треба б йому сказати, щоб вибрав собі здалого дволітнього коня. Його власний підтоптався. Це він зрозуміє. — Я обережно подумав. — Ви могли б це зробити.

— Я міг би? — сухо спитав мене Веріті. У його голосі зазвучала ущиплива нотка.

Несподівано мене вразила моя зухвалість.

— Я забувся, мій принце, — смиренно сказав я.

Його губи вигнулись у посмішці, а долоня тяжко опустилася мені на плече.

— Гаразд, я ж тебе питав, правда? Якусь мить я присягнувся б, що це старий Чівелрі вчить мене поводитися з моїми людьми, а не мій молодий небіж. Хлопче, твоя подорож до Джампі геть тебе змінила. Ходімо. Себто до того теплого місця зі склянкою чогось путнього. Пізніше тебе захоче побачити Кеттрікен. І, думаю, Пейшенс теж.

Моє серце провалилося, коли він наклав на мене таку купу обов’язків. Баккіп притягав мене наче магнітом. Але Веріті був моїм королем-в-очікуванні, і я схилив голову перед його волею.

Ми залишили вежу, і я спускався за ним сходами. Розмовляли про різні дрібні справи. Він наказав мені зголосити майстрині Гесті, що я потребую нового одягу; я питав про Леона, його вовкодава. Тоді він зупинив у коридорі хлопця та наказав йому принести в його кабінет вина й пирогів із м’ясом. Я йшов за ним, не до його кімнат угорі, а до приміщення внизу, одночасно і знайомого, і незвичного. Коли я востаннє тут був, Федврен, писар, використовував його для сортування та висушування трав, скойок і коріння, з яких робив своє чорнило. Від цього не зосталося й сліду. У маленькому каміні палав невеликий вогонь. Веріті розворушив його й докинув дров, а я тим часом оглядав кімнату. Стояв там великий різьблений дубовий стіл та два менші, різні крісла, підставка для сувоїв і обшмульгана полиця, закладена різними предметами. На столі лежала розпочата карта Держав Чалседу. Кутки її були притиснуті стилетом і трьома каменями. На обривках пергаменту, якими було завалено стіл, можна було розібрати почерк Веріті, а ще якісь зарисовки й надряпані впоперек них нотатки. Дружелюбний безлад, розкиданий на двох менших столах і кількох кріслах, видався мені знайомим. За хвилину я розпізнав у ньому те саме звалище речей, що належали Веріті та засмічували колись його спальню. Веріті, роздмухавши вогонь, підвівся й жалібно усміхнувся, коли побачив мої зведені брови.

— Моя королева-в-очікуванні не терпить розгардіяшу. Питає мене: «Як ти можеш сподіватися точно нарисувати лінії серед такого рейваху?» Її власні апартаменти прибрані згідно зі всіма вимогами військової дисципліни. Я сховався тут, бо швидко виявив, що в чистій та незахаращеній кімнаті взагалі не можу виконати жодної роботи. Крім того, маю тут змогу спокійно порозмовляти, бо не всі знають, де мене шукати.

Ледве він договорив це, як двері розчинилися, впустивши Чаріма з тацею. Я кивком привітав слугу Веріті, який, здається, не тільки не здивувався, побачивши мене, а навіть додав до замовленого принцом сніданку хліб з особливими прянощами, що дуже мені смакував. Чарім швидко пройшовся кімнатою, де-не-де прибираючи. Переклав кілька книг і сувоїв, аби звільнити для мене крісло, а тоді знову зник. Веріті настільки з ним звикся, що, здавалося, навіть і не помітив його появи — якщо не зважати на короткі усмішки, якими вони обмінялися на прощання.

— Отож, — сказав він, коли двері щільно зачинилися, — а тепер повний звіт. З моменту, коли ти покинув Оленячий замок.

Це не була проста розповідь про подорож і мої пригоди. Чейд вишколив мене не лише на вбивцю, а й на шпигуна. А Барріч з наших перших днів вимагав, аби я міг скласти детальний звіт про все, що трапилось у стайнях за час його відсутності. Доки ми їли й пили, я викладав інформацію про все, що бачив і чув, відколи залишив Оленячий замок. Усе це я підсумував своїми висновками з того, що знав із власного досвіду, та підозрами на основі того, про що дізнався. Тоді повернувся Чарім, несучи їжу для наступної трапези. Ми спожили й це, а Веріті тим часом обмежив нашу розмову темою військових кораблів. Не міг приховати свого запалу.

— Прибув Мастфіш, щоб наглядати за будівництвом. Я сам вибрався до Гайдаунса, щоб його привезти. Він запевняв, що вже старий. «Від холоду я не можу ні зігнутися, ні розігнутися. Я більше неспроможний будувати кораблі взимку», — таке він мені передав. Тож я залишив роботу на підручних і сам по нього подався. Мастфіш не міг відмовити, дивлячись мені в обличчя. Коли він приїхав, я забрав його до корабельні й показав опалюваний ангар, достатньо великий, щоб там помістився корабель. Ми цей ангар спеціально для нього і спорудили, щоб він будував там кораблі та не мерз. Але не це його переконало, а білі дуби, які привезла мені Кеттрікен. Побачивши дерево, не міг стриматися й одразу ж різонув його ножем. Воно напрочуд рівне і