Королівський убивця - Робін Хобб

— Усе. Як ти до мене ставишся, коли про це не думаєш. І як Гендз до мене ставиться. Два роки тому ми з ним були приятелями. Лише двома хлопцями, що працювали у стайнях. Він ніколи б мені не запропонував, що вичистить мого коня. Але цього вечора повівся зі мною як зі слабаком… що навіть образитися за таке не може. Наче я просто чекав, щоб він це за мене зробив. А той чоловік при брамі навіть не пізнав мене. Навіть і ти, Баррічу. Півроку чи рік тому, якби я був хворим, ти б витяг мене на своє горище й завдав би порцію ліків, як собаці. А коли б я почав нарікати, ти б цього не терпів. А тепер ведеш мене до кухні і…

— Годі скиглити, — шорстко промовив Барріч. — Годі нарікати й жаліти себе. Якби Гендз мав такий же вигляд, як у тебе, я зробив би для нього те саме.

Потому додав, майже всупереч власній волі:

— Усе змінюється, бо минає час. Гендз не перестав бути твоїм приятелем. Але ти не той самий хлопець, що покинув Оленячий замок під час жнив. Той Фітц був хлопцем на побігеньках у Веріті та моїм стаєнним челядником, і це все. Королівський бастард, так, але це нічого особливого не значило ні для кого, крім мене. Але у Джампі в Гірському королівстві ти показав, що в тобі є щось більше. Байдуже, що ти блідий і після дня, проведеного в сідлі, ледь ходиш. Ти рухаєшся, як і належить сину Чівелрі. Саме це помітно у твоїй поведінці, і це впало в око вартовцям. І Гендзові.

Він глибоко вдихнув і зупинився, щоб відхилити плечем важкі кухонні двері.

— І мені теж, нехай Еда змилується над нами, — докинув пошепки.

Але пізніше, наче бажаючи спростувати власні слова власним словам, завів мене на вояцьку кухню й безцеремонно штовхонув на одну з довгих лав уздовж порізаного шрамами дерев’яного стола. Вояцька кухня напрочуд добре пахла. Сюди міг прийти будь-який солдат — заболочений, засніжений, п’яний — і знайти теплий прийом та вигоду. Кухарка завжди тримала на вогні казанок із тушкованим м’ясом, на столі чекали хліб, сир, а ще брила жовтого літнього масла з глибокої комори. Барріч наклав у наші миски гарячої душенини з ячною кашею та налив два кухлі холодного елю, додавши до цього хліб, масло й сир.

Якусь мить я дивився на це все, не маючи сили навіть ложку підняти. Але запах спокусив мене на бодай один ковток, — і цього було достатньо. На середині трапези я зупинився, щоб стягти свою підбиту куртку, і відламав чергову скибку хліба. Тоді підняв погляд з-над другої миски душенини й побачив, що Барріч спостерігає за мною із задоволеною міною.

— Краще? — спитав він.

Я відірвався від миски, щоб обдумати це.

— Так.

Я зігрівся, наївся, а хоч і був втомленим, то це була добра втома, яку може вилікувати звичайний сон. Підняв руку і глянув на неї. Я все ще відчував легенький трем, але для ока він не був помітним.

— Набагато краще.

Я встав, і от мої ноги таки були там, де їм належало бути.

— Тепер можеш здати звіт королю.

Я недовірливо видивився на нього.

— Тепер? Уночі? Король Шрюд давно вже в ліжку. Та мене й варта не пустить.

— Може, й так, і ти мав би бути за це вдячним. Але принаймні зголоситися там мусиш ще цієї ночі. Це королю вирішувати, коли зустрітися з тобою. Якщо тебе відішлють, що ж, можеш собі спати. Але б’юся об заклад: навіть якщо король Шрюд тебе відправить, король-в-очікуванні Веріті далі чекатиме твого звіту. І, ймовірно, негайно.

— А ти повертаєшся до стайні?

— Само собою. — Він посміхнувся з майже вовчою самовдоволеністю. — Фітце, я всього-на-всього стайничий. Нікому не звітую. А ще я обіцяв Гендзові принести чогось на вечерю.

Я мовчки дивився, як він накладає їжу на тацю. Накраяв довгих скибок хліба, накрив ними два полумиски з м’ясом, примостив збоку трикутний кусень сиру і грубенький кавалок жовтого масла.

— Що ти думаєш про Гендза?

— Він добрий хлопець, — неохоче відповів Барріч.

— І навіть більше. Ти ж його вибрав, щоб він залишився в Гірському королівстві та їхав з нами додому, а решту відіслав із головною валкою.

— Я потребував когось надійного. Ти тоді був… дуже хворим. А я, щиро тобі скажу, не надто здоровішим.

Торкнувся долонею сивого пасма в темному волоссі, — сліду від удару, що мало його не вбив.

— А як же ти вибирав?

— Правду кажучи, це не я. Це він сам прийшов. Якось знайшов, куди нас помістили, а тоді зумів пробратися повз Джонкві. Я ще був перев’язаний, а в очах мені двоїлося. Радше відчув, що він там стоїть, аніж побачив. Спитав, чого він хоче, а він відповів, що я мушу поставити когось старшим на час хвороби, бо без мене й Коба стаєнна челядь зробилася недбала.

— І це справило на тебе враження.

— Він влучив у яблучко. Жодних марних питань про нас із тобою і що взагалі відбувається. Він знайшов те, що міг зробити, і прийшов, щоб це зробити. Мені таке в людині подобається. Коли знає, що має робити, і робить це. То я й поставив його за старшого. І він добре впорався. Тому я й затримав його, відіславши додому всіх інших, бо знав, що можу когось такого потребувати. А ще щоб переконатися, який він. Чи це в нього лише амбіція, чи він справді розуміє, чим людина зобов’язана тваринам, які начебто їй належать? Чи потрібна йому влада над підлеглими, чи добро тварин?

— І що ж ти тепер про нього думаєш?

— Я вже не такий молодий, як колись. Думаю, що в Оленячому замку й далі буде добрий стайничий, коли я вже не зумію об’їздити норовистого жеребця. Не тому, щоб я вже збирався покидати стайні. Він ще багато чого мусить навчитися. Але ми обоє ще достатньо молоді, він — щоб навчатися, а я — щоб навчати. Це тішить.

Я кивнув. Колись, думаю, він бачив на цьому місці мене. Але тепер ми обоє знали, що цього ніколи не буде.

Він повернувся, щоб іти.

— Баррічу, — тихо сказав