Королівський убивця - Робін Хобб

— Тільки божевільний знову спробував би нас убити. Тоді б усі здогадалися, що це він убивця.

— Не божевільний, Фітце. А беззастережний. Регал саме такий. Ніколи не припускай, що Регал має якісь застереження, керується тими ж правилами, що й ми, навіть і мислить так, як ми. Улучивши нагоду вбити нас, скористається нею. Йому байдуже, хто й що запідозрить, доки не буде доказів. Веріті — наш король-в-очікуванні. Не наш король. Ще ні. Доки король Шрюд живий і сидить на престолі, Регал знайде спосіб обвести батька довкола пальця. Багато його вчинків залишаться безкарними. Навіть убивство.

Барріч скерував коня вбік від добре битого гостинця, заглибившись у бездоріжжя, а тоді вгору, схилом засніженого й нічим не позначеного пагорба, щоб узяти звідти прямий курс на Оленячий замок. Гендз глянув на мене, наче його знудило. Але ми подалися слідом за Баррічем. І щоночі, коли ми спали у спільному наметі, притулившись один до одного, щоб зігрітися, замість ночувати в ліжках у затишному заїзді, я думав про Регала. Спотикаючись на черговому підйомі, обережно спускаючись, частіше ведучи коней у поводу, ніж їдучи верхи, я думав про наймолодшого принца. Я лічив кожну додаткову годину, що відділяла мене від Моллі. Єдині хвилини, коли я почувався сильним, — це коли снив наяву, як зроблю з Регала товчене яблуко. Я не міг сподіватися на помсту. Помста — це привілей корони. Але хоч я й не можу помститися, то й Регал не здобуде сатисфакції. Я повернуся до Оленячого замку, гляну на нього згори вниз, а як він спробує збити мене з ніг, глипнувши чорним оком, не здригнуся. Ні, присягався я, Регал ніколи не побачить, як я тремчу, хапаюся за стіну, щоб не впасти, проводжу рукою перед очима й ледве бачу її. Він ніколи не знатиме, наскільки близьким був до перемоги.

Врешті-решт ми під’їхали до Оленячого замку не крутою надморською дорогою, а з боку лісистих пагорбів за нею. Снігопад послабшав, а потому й геть ущух. Нічні вітри розкидали хмари, а в ясному місячному світлі кам’яні стіни замку на тлі моря заблищали чорним агатом. У башточках та при бічній брамі сяяло жовте світло.

— Вдома, — тихо сказав Барріч.

Ми спустилися з останнього пагорба. Кінські копита вдарили об дорогу. Ми під’їхали до головних воріт Оленячого замку.

На нічній варті стояв молодий солдат. Опустив піку, перекривши нам дорогу, і зажадав, щоб ми назвалися.

Барріч відкинув каптур, відкривши обличчя, але хлопчина й не ворухнувся.

— Я Барріч, стайничий! — сповістив його Барріч, наче не вірячи, що хтось може бути таким нетямущим. — Я був тут стайничим довше, ніж ти живеш на світі. Схоже, мені доведеться запитати, що ти тут робиш біля моїх воріт!

Перш ніж розгублений хлопчина встиг відповісти, з вартівні долинув грюкіт та поспішне вояцьке тупання.

— Це Барріч! — закричав сержант, командир варти.

Барріч негайно ж опинився в центрі юрби людей, усі кричали, вітали його та розмовляли, перебиваючи одне одного, тимчасом як ми з Гендзом сиділи на своїх змучених конях на краю цього гармидеру. Нарешті сержант, що звався Блейдом, змусив усіх замовкнути, головно для того, щоб мати змогу вкинути кілька власних коментарів.

— Ми не сподівалися тебе до весни, чоловіче, — заявив бравий старий солдат. — А ще казано нам, що ти можеш повернутися не таким, як від’їхав звідси. Але ж ти, далебі, маєш непоганий вигляд. Трохи перемерз, дивно вдягнений, додався шрам чи два, але загалом це ти. Казали, що тебе тяжко поранено, а бастард начебто помер. Була така чутка, що від зарази чи від отрути.

Барріч розсміявся і здійняв угору руку, аби всі могли оглянути його гірську одежу. Якусь мить я бачив Барріча таким, яким бачили його інші: пурпурово-жовті стьобані штани, такого ж кольору куртка і м’які високі черевики. Я перестав дивуватися, чому нас затримали біля воріт. А от чутки мене дивували.

— Хто казав, що бастард помер? — поцікавився я.

— А хто питає? — зажадав натомість Блейд. Зиркнув на мій одяг, глянув мені в очі й не пізнав мене. Лише коли я випростався в сідлі, він смикнувся. Досі думаю, що він знав Сажку й насправді розпізнав її, а не мене. Не приховував, наскільки він вражений.

— Фітце? Та з тебе тільки половина зосталася. Ти ніби перехворів на Червону заразу.

Я вперше довідався, який поганий вигляд маю в очах тих, що знали мене раніше.

— Хто казав, що я отруєний чи хворів на заразу? — спокійно перепитав я.

Блейд здригнувся й зиркнув через плече.

— Ні, ніхто конкретний. Знаєш, як це буває. Коли ти не повернувся з іншими, то дехто мав такі здогади, й от невдовзі наче всі про це знали. Чутки, розмови в кордегардії. Солдатське пліткування. Ми міркували, чого ти не повернувся, оце й усе. Насправді ніхто в це не вірив. Ми надто багато чуток розпустили самі, щоб у якусь із них вірити. Просто дивувалися, чого ти, Барріч і Гендз не повернулися.

Врешті він зрозумів, що повторюється, і замовк під моїм поглядом. Я дозволив тиші тривати досить довго, аби стало зрозумілим, що я не маю наміру відповідати на це питання. Тоді знизав плечима:

— Усе в порядку, Блейде. Але можеш усім розповісти, що від бастарда ще дещо зосталося. Зараза чи отрута — ти ж знаєш, що Барріч мене від цього вилікує. Я живий, та й гаразд, дарма що на вигляд як покійник.

— Ох Фітце, хлопче, я такого й не думав. Просто…

— Я ж казав, що все в порядку, Блейде. Вільно.

— Слухаю, сер, — відповів він.

Я кивнув і глянув на Барріча, що здивовано на мене дивився. Коли я відвернувся, щоб обмінятися враженими поглядами з Гендзом, то побачив на його обличчі такий самий подив. Я не міг здогадатися про причину цього.

— Гаразд, добраніч, сержанте. Не лай солдата з пікою. Він добре вчинив, затримавши чужаків біля воріт Оленячого замку.

— Так, сер. Добраніч, сер.

Блейд обдарував мене незграбним салютом, а великі дерев’яні ворота розчинилися, пропускаючи нас до Твердині. Сажка здійняла голову і струсила з себе частку втоми. Позаду тихо заіржав кінь Гендза, а Баррічів пирхнув. Ніколи досі дорога від фортечних стін до стаєнь не здавалася мені такою довгою. Коли Гендз зсів з коня,