Королівський убивця - Робін Хобб
Я змерз і тремтів од слабості. Тупо розгледівся довкола, не розуміючи, чому ми зупинилися. Дув різкий вітер, ляскаючи моїм промоклим плащем по боках Сажки. Раптом Гендз вказав: «Там!» Озирнувся до мене:
— Ти ж, певне, бачиш?
Я схилився, щоб глянути крізь сніг, який падав, наче тремка мережана завіса.
— Думаю, так, — сказав я, а вітер і сніг поглинали мої слова. На мить я зауважив вогники. Вони були жовтими й нерухомими, на відміну від блідо-блакитних плямок, які ще інколи блимали мені перед очима.
— Гадаєш, це Оленячий замок? — загукав Гендз крізь дедалі сильніший вітровій.
— Він, — спокійно підтвердив Барріч, а його глибокий, хоч і негучний голос легко перекривав шум вітру. — Я знаю, де ми. Тут принц Веріті убив ту велику сарну, десь шість років тому. Пам’ятаю, бо вона метнулася, коли влучила стріла, і впала в цей яр. Зайняло нам решту дня, доки ми туди дісталися й витягли м’ясо.
Яр, який він вказав, був не більше ніж смужкою чагарнику, ледь помітною у снігопаді. Але зненацька все стало на місце. Форма узгір’я, тип дерев і цей яр, — отже, Оленячий замок отам. Ще трохи проїхати, і ясно побачимо фортецю на морських скелях, над затокою і містом унизу. Вперше за багато днів я знав, де ми. Тяжкі хмари не давали нам змоги звірити дорогу за зірками, а незвичайно глибокий сніг змінив терен настільки, що навіть Барріч вагався, як їхати. Але тепер я знав, що додому зостався короткий відрізок дороги. Влітку. Проте зібрав докупи те, що зосталося з моєї рішучості.
— Недалеко, — сказав я Баррічу.
Гендз уже пустив коня. Його приземкуватий маленький мерин відважно рвонувся вперед, продираючись крізь снігові замети. Я підштовхнув Сажку, і висока кобила неохоче рушила. Підіймаючись узгір’ям, схилилася, а я зсунувся вбік. Доки я даремно намагався видряпатися в сідло, Барріч підігнав свого коня просто до мене, піймав за комір і втягнув на місце.
— Це недалеко, — погодився він. — Зумієш.
Мені вдалося кивнути. За останню годину він лише вдруге повертав мене в сідло. Один із найкращих моїх вечорів, — гірко сказав я собі. Я випростався, рішуче розправив плечі. Майже вдома.
Подорож була довгою і марудною, погода препоганою, а постійні труднощі не додали мені здоров’я. Значну частину дороги я пам’ятав, наче крізь сон. Цілими днями я трусився в сідлі, ледве розбираючи наші стежки, а вночі лежав між Гендзом та Баррічем у маленькому наметі й тремтів від утоми, такої сильної, що навіть не міг спати. Я сподівався, що наша дорога стане легшою, коли ми наблизимося до герцогства Бак. Але не врахував обережності Барріча.
У Турлейку ми зупинилися на ніч у заїзді. Я думав, що наступного дня пересядемо на річкову баржу. Навіть коли Оленяча Ріка замерзає при берегах, вона завдяки сильній течії цілий рік зостається судноплавною. Я пішов просто до нашої кімнати, бо не мав сили ні на що інше. Зате Барріч із Гендзом прагнули гарячої страви й товариства, не кажучи вже про ель. Я не сподівався, що вони скоро з’являться в кімнаті. Та не минуло й двох годин, як ось вони обидва тут, вкладаються спати.
Барріч був похмурим і мовчазним, але коли він заліг у ліжко, то Гендз прошепотів мені зі своєї постелі, яку погану славу має король у цьому місті.
— Сумніваюся, що вони говорили б так вільно, якби знали, що ми з Оленячого замку. Але ми були одягнені по-гірському, тож вирішили, що ми торговці або купці. Я з десяток разів думав, що Барріч викличе когось із них на двобій. Правду кажучи, не знаю, як він стримався. Усі нарікали на податки для оборони узбережжя. Глузували, кажучи, що, хоч скільки з них тягнуть тих податків, пірати однаково прийшли непоміченими восени, коли ще погода була гарною, і спалили ще два міста.
Гендз замовк на мить, а потім невпевнено додав:
— Зате дуже вихваляли принца Регала. Він проїздив тут, супроводжуючи Кеттрікен до Оленячого замку. Якийсь чоловік при столі назвав її великою білою рибожінкою, саме враз для прибережного короля. А ще інший озвався, кажучи, що принаймні принц Регал, попри всі свої труди, має добру поставу й вигляд, як і годиться принцу. Затим пили за принцове здоров’я і довге його життя.
Мене пройняло холодом. Я пошепки відповів:
— Два перековані містечка. А їхні назви ти чув?
— Вейлджо у Бернсі. Та Сілбей у самому герцогстві Бак.
Довкола мене загусла темрява, і я лежав, усю ніч вдивляючись у неї.
Наступного ранку ми залишили Турлейк. Верхи. Суходолом. Барріч не хотів навіть триматися дороги. Я марно протестував. Він вислухав мої скарги, тоді відвів убік і грізно спитав:
— Тобі життя немиле?
Я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Він обурено пирхнув.
— Фітце, нічого не змінилося. Ти далі королівський бастард, а принц Регал далі вважає тебе перешкодою. Він уже намагався тебе позбутися, і то не раз. Думаєш, він радо привітає твоє повернення в Оленячий замок? Ні. Для нього було б найкраще, якби ми взагалі не повернулися. Тож не робімо із себе легкої мішені. Поїдемо суходолом. Якщо він сам чи його найманці захочуть нас дістати, муситимуть полювати за нами в лісі. А він ніколи не був мисливцем.
— Невже Веріті нас не захистить? — невпевнено спитав я.
— Ти людина короля, а Веріті — король-в-очікуванні, — коротко й різко відповів Барріч. — Це ти маєш захищати свого короля, Фітце. Не навпаки. Не те, щоб він був до тебе неприхильним і не робив би всього, щоб тебе оборонити. Але він заклопотаний важливішими справами. Червоними кораблями. Молодою дружиною. І молодшим братом, упевненим, що корона краще пасуватиме до його голови. Ні. Не сподівайся, що король-в-очікуванні стерегтиме тебе. Стережися сам.
Усе, про що я міг думати, — це ті додаткові дні, що поставали між мною і
