Королівський убивця - Робін Хобб

— Ні, Моллі, це не так. Ти мусиш мені повірити.

Я вхопився за покривала ліжка, щоб випростатися. Вона відвернулася від мене.

— Ні, не мушу! Нікому не мушу вірити.

На мить замовкла, аби щось обдумати.

— Знаєш, колись давно, я ще тоді була зовсім малою. Ще до того, як ми з тобою зустрілися.

Її голос став напрочуд спокійним. Позбавленим виразу, але спокійним.

— Це було на Весняному святі. Пам’ятаю, як я попросила в батька кілька пенні, щоб заплатити за ворожбу. А він мені дав ляпаса і сказав, що не викидатиме гроші на такі дурниці. Тоді зачинив мене у крамниці й пішов пити. Але я й тоді вміла вибиратися з крамниці. І пішла подивитися до тих яток, де ворожили. Там був один старий, що вгадував долю по кристалах. Знаєш, як вони це роблять. Тримають кристал перед полум’ям свічки й розповідають про майбутнє по тому, які кольори падають тобі на обличчя.

Замовкла.

— Знаю, — підтвердив я, тимчасом як вона мовчала. Знав, який тип магії Загорожі вона має на думці. Я бачив танець кольорових зблисків на обличчі жінки із заплющеними очима. Але зараз я лише прагнув виразно побачити Моллі. Подумав, що коли зустрінуся з нею поглядом, то вона побачить правду в моїх очах. Я хотів насмілитися підвестися, підійти до неї та спробувати обійняти. Але вона думала, що я п’яний, а я знав, що впаду. Не міг зганьбитися перед нею ще раз.

— Багато дівчат і жінок вже почули свою ворожбу. Та я не мала жодного пенні, тож могла лише дивитися. Але невдовзі той старий мене побачив. Мабуть, він думав, що я соромлюся. Спитав мене, чи не хочу я знати свою долю. А я заплакала, бо хотіла, але не мала жодного пенні. Тоді Брінна, жінка рибалки, засміялась і сказала, що я не мушу платити, аби це знати. Усі вже знали моє майбутнє. Я дочка пияка, буду жінкою пияка і матір’ю пияків.

Вона прошепотіла:

— Усі сміялися. Навіть той старий.

— Моллі, — промовив я. Вона, схоже, навіть не почула.

— Я все ще не маю жодного пенні, — сказала вона повільно. — Але принаймні знаю, що дружиною пияка не буду. Не думаю, щоб я навіть хотіла з ним приятелювати.

Двері грюкнули й зачинилися.

…я не знав, що ти мене любиш, а не просто… — дурнувато промовив я до холодної та порожньої кімнати.

Я здригнувся від тремтіння, що зазвичай попереджало про напад. Але я не міг так легко її втратити. Встав, і мені вдалося ступити два кроки, перш ніж підлога піді мною загойдалася і я опустився на коліна. Трохи так постояв, звісивши голову, як собака. Не думаю, що її б зворушило, якби я за нею порачкував. Радше дала б мені копняка. Якби навіть я зумів її знайти. Замість цього я знову поволікся до ліжка й забрався в постіль. Не роздягнувся, лише натяг на себе край покривала. Мій зір затуманився, з кутків наповзала темрява, але я не одразу заснув. Натомість ліг зручніше й подумав, яким дурним хлопцем я був минулого літа. Упадав за жінкою, думаючи, що гуляю з дівчиною. Ці три роки різниці віку дуже багато означали, але я геть неправильно все зрозумів. Я думав, що вона бачить у мені хлопця, і безнадійно прагнув здобути її. Тому поводився, як хлопець, замість намагатися зробити так, щоб вона побачила в мені мужчину. І цей хлопець її поранив, і так, обманув її, і, схоже, втратив назавжди. Темрява зімкнулася, стала суцільною чорнотою, але всередині вирувала іскорка.

Вона любила цього хлопця і бачила в майбутньому наше спільне життя. Я вхопився за цю іскорку і провалився в сон.

Розділ 4

Дилеми

Стосовно Віту та Скіллу я гадаю, що кожна людина має принаймні зародковий хист до них. Я бачив, як жінки зненацька відриваються від своїх справ та йдуть до сусідньої кімнати, де тільки-но прокинулося немовля. Чи може це бути якоюсь формою Скіллу? Також я був свідком мовчазної взаємодії членів команди, що давно плавають на тому ж кораблі. Працюють без слів, наче група Скіллу, тож корабель стає майже живою істотою, а команда — її життєвою силою. Інші відчувають свою спорідненість із певними тваринами й виражають це в гербах та іменах, якими нарікають своїх дітей. Віт відкривається людям, що обдаровані цією спорідненістю. Віт дозволяє розуміти всіх тварин, але народна мудрість запевняє, що більшість тих, які з нього користають, зрештою розвивають зв’язок із певною конкретною твариною. У деяких розповідях ідеться про те, що користувачі Віту переймають поведінку, а там і подобу тварин, з якими вони пов’язані. На мою думку, такі розповіді можна відкинути, їхнім призначенням є відстрашити дітей від тваринної магії.

Я прокинувся пополудні. Моя кімната була холодною. Вогонь геть погас. Моє просякле потом вбрання прилипло до тіла. Я причвалав на кухню, щось перекусив, вибрався було до лазні, але почав тремтіти й повернувся у свою кімнату. Знову заліз у ліжко, здригаючись від холоду. Пізніше хтось увійшов та розмовляв зі мною. Не пам’ятаю, що він казав, лише те, що торсав мене за плече. Це було неприємно, але можна було на це не зважати. Я так і зробив.

Коли я прокинувся вдруге, саме вечоріло. У каміні палав вогонь, поблизу нього складено акуратний стіс дров. Біля мого ліжка накрито маленький столик, засланий вишиваною скатертиною з потертими краями. Поверх скатертини на таці лежали хліб, м’ясо та сир. Пузатий горщик із зіллям на дні чекав, щоб туди налили гарячої води з чималого казанка, який парував над вогнем. По той бік каміна поставлено ванну й мило. Упоперек ліжка лежала чиста нічна сорочка, вона не належала до моїх старих. Але, схоже, підходила мені.

Моя вдячність була більшою, ніж здивування. Мені вдалося вибратися з ліжка та скористатися цим усім. Зробивши це, я почувся куди краще. Голова перестала паморочитися, натомість прийшло почуття неприродної легкості, але й воно швидко зникло завдяки хлібові та сиру. Чай мав присмак ельфійської кори. Я відразу ж подумав на Чейда й замислився, чи не він це намагався мене розбудити. Та ні, Чейд завжди кликав мене вночі.

Я