Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— А я однаково підстрелю. На зло тобі! Скнарі! — підморгував йому й тихенько сміявся Максим.

— Так! Досить хвалитися! Я його підстрелю! — задерикувато блиснувши очима, прошепотів йому Тимофій. — А ти мені за це кварту горілки поставиш.

Перші вози польського обозу вже почали спуск, але коні не могли втримати возів, що були сильно навантажені панським добром — занадто круто дорога спускалася вниз. Тому вози з гуркотом, на швидкості, котилися під укіс і падали у викопаний глибокий рів. За ними полетіли вози з артилерією, які були не менш важкі. Дарма ті поляки, що йшли попереду, кричали заднім і просили їх зупинитися, — нажахані солдати рухалися вперед, напираючи на своїх товаришів, бо з тилу їх атакували козаки й татари, які весь цей час наступали їм на п’яти. І тут же з двох боків на них напали козаки Кривоноса.

Кварцяне військо Речі Посполитої прийшло до брами свого пекла — тепер весняна, смарагдово-зелена діброва перетворилася на криваву бійню. Затиснуте з усіх боків, не здатне чинити належний опір, польське військо марно відстрілювалося від ворогів із мушкетів. Козаки Кривоноса з протилежного боку Крутої Балки відкрили в поляків вогонь з артилерії, татари арканами стягували з коней багато вдягнених вершників, розстрілювали поляків із луків — небо почорніло від зливи татарських стріл.

Потоцький, який за своєю звичкою знову гарненько хильнув оковитої, віддав убивчий наказ: «Усім спішитися й битися в пішому строю!» Калиновський, відважний, але доведений до сказу, віддавав зовсім інші накази. Двоє гетьманів ледь не побилися між собою, а їхні ротмістри металися між двома начальниками, які остаточно втратили здатність тверезо мислити, і не знали, чиїх наказів їм треба слухатися.

У метушні, що почалася, Марка розлучили з Тимофієм, а вони ж завжди билися спина до спини. Наносячи удари шаблею, Марко ледь не отримав удар у спину — він почув свист шаблі та зойк. Озирнувшись, побачив, що польського жовніра вбив татарин, у такий спосіб зберігши Маркові життя. Татарин усміхнувся йому й одразу зник у сум’ятті бою.

У цьому страшному хаосі лише одна людина зберегла здатність мислити тверезо — волинський князь Корецький[8] наказав своїм жовнірам негайно сідати на коней і прориватися крізь татарсько-козацькі ряди.

— Нічого слухати двох дурнів! — кричав він, силкуючись перекричати шум побоїща. — Хто хоче жити, той нехай сідає на коней і їде за мною!

Їм навперейми кинулися козаки, але люди Корецького відчайдушно проривалися, розуміючи, що це їхній єдиний шанс вижити. Проте з двох тисяч осіб, що наважилися слідувати за Корецьким, живими прорвалися ледь більше від тисячі людей.

Тимофій, розлучений із Марком, максимально зосередився на битві, спритно відбиваючи удари противників і завдаючи свої. Але тут він помітив Кривоноса — відважному полковнику не довелося брати участі у вчорашній сутичці, тому сьогодні він надолужував згаяне. Краєм ока Тимофій помітив, як войовничого полковника починають оточувати кілька поляків, готових знищити його навіть ціною власних життів. Він уже не розрізняв — шляхтичі це або прості жовніри. Люди, обличчя, шаблі — усе змішалося у кривавому калейдоскопі. Максим Кривоніс поки успішно відбивався від ворогів, але все ж потребував допомоги. Тимофій налетів на поляків ззаду, убивши одного й поранивши другого. Але тут просто на Кривоноса полетів один із вершників, що пробивався з оточення. Він уже заніс над козацьким полковником свою шаблю й готовий був обрушити на нього страшний удар. Тимофій зрозумів, що Кривоніс під натиском решти піших поляків не встигне відбити удару зверху, тому кинувся йому на допомогу. Він полосонув коня шаблею під черево, туди, де тварина не була захищена бронею. Від болю кінь став дибки, перешкодивши своєму господареві завдати смертельного удару. Розлючений вершник повернувся до Тимофія і знову підняв шаблю. Той відскочив, але на нього хтось налетів ззаду, виштовхнувши вперед, до клинка, що свистів у повітрі. Однак смертельно поранений кінь упав на коліна, у такий спосіб послабивши удар — шабля різонула правий бік Тимофія. Усе це відбулося так швидко, що часу ухилитися або відбити удар він просто не мав. Різкий біль змусив Тимофія завити. Його проста біла сорочка миттєво забарвилася кров’ю. Вершник разом із пораненим конем упав на землю. Кривоніс, на чиїх очах усе це сталося, у люті подолав супротивників, що залишилися, добив поваленого вершника й кинувся до пораненого Красунчика. Але тут Тимофія знову штовхнули, він упав, ударився головою об щось тверде. Останнє, що хлопець побачив, було те, як Максим Кривоніс схилився над ним, а потім Тимофій провалився в темряву…

Зашумів дубовий гай біля Києва, затріпотіло листя на його гілках, заходили сині хвилі по Дніпру — річка немов обурилася тим, що вітер змушує її хвилюватися. Навколо стало темно, та було моторошно від примарного світла блискавок. Тимофій ішов цим гаєм, відчуваючи, як міцнішають пориви вітру, як під їхнім натиском почали стогнати могутні дуби навколо. І раптом попереду, серед дерев, майнула жіноча постать. Він миттєво впізнав довгу, світло-русяву косу, що гойдалася в такт кроків своєї власниці, тонку і граційну фігурку своєї коханої.

«Орисю!» — погукав Тимофій, але дівчина немов не чула його — вона все йшла і йшла вперед. Тимофій кинувся наздоганяти її, однак це йому ніяк не вдавалося — Орися незбагненним чином віддалялася від нього. А навколо вже вибухнула буря, завивала вітром, гнула високі дуби до самої землі, рвала їх темно-зелене листя і жбурляла зломлені гілки. А дівчина все пливла і пливла попереду, наближаючись до високої дніпровської кручі. Тимофій жахнувся: ще крок — і Орися звалиться з крутого берега просто в бурхливі дніпровські води. «Орисю! — вигукнув він, перекрикуючи гуркіт бурі. — Стій, кохана! Стій!»

Дівчина нарешті почула його й озирнулася на ходу, повернувши до нього своє обличчя, яке чомусь було сумне, але однаково не зупинилась