Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

на лівому березі річки Росі, оточити його з трьох боків високим валом і окопами, а з четвертого боку польський табір прикривала Рось. Ця позиція була вельми вигідна і зручна з усіх поглядів. У цьому місці коронний гетьман вирішив дочекатися свого супротивника, щоби дати бій.

Напевно, уперше за всі ці місяці обидва гетьмани погодилися в тому, що вибити звідси польське військо буде дуже важко, практично неможливо. Крім того, у Потоцького було майже сорок гармат — з такої кількості знарядь можна легко розтовкти атакуючого ворога по землі. Однак серед поляків ширилася зневіра — війська князя Вишневецького досі не прибули до них, хоча вже мали бути тут.

На жаль, п’яне безумство й жага помсти так і не покинули коронного гетьмана. Відступаючи від Чигирина, він наказував спалювати всі містечка й села на своєму шляху, мотивуючи це тим, аби повстанці ніде не могли знайти собі ані притулку, ані провіанту, ані підтримки. На шляху Потоцького запалали Черкаси, Корсунь, а їхні жителі були безжально замучені й перебиті. Така нелюдська, безглузда жорстокість обурила навіть шляхтичів, яким дійшло, що тепер їм самим ніде буде дістати провізію. Та й навіщо вбивати звичайних русинів, які мирно орють землю? Хіба це гідно воїнів? Проте вдіяти ніхто нічого не міг. Як піти проти наказу великого коронного гетьмана?!

— Я наповню їхні серця жахом! — роздратовано відповідав Потоцький на обережні зауваження своїх наближених про те, що не слід знищувати ці міста. — Вони дорого заплатять мені за те, що посміли повстати! Жоден гультяй тепер не знайде тут собі притулку!

Але коронний гетьман помилився — не страх він сіяв у серцях людей, а спрагу помсти за безвинно пролиту кров. Військо Хмельницького, яке проходило випаленими землями, кипіло обуренням і ненавистю.

Коли Тимофій зі своїм маленьким загоном наздогнав козацьке військо, то помітив, що воно кардинально змінилося — у козаків з’явилася артилерія, якої їм так сильно бракувало біля Жовтих Вод. Використовуючи гармати, привезені городовими козаками, і ті, які були захоплені в поляків, Хмельницький сформував три батареї під командуванням Івана Ганжі. Усі двадцять шість гармат були поставлені на двоколісні вози, у кожний із яких для поліпшення маневреності впрягали одного коня. До артилерії були приставлені п’ятсот піших і триста кінних козаків. Над низовими козаками кошовим отаманом був поставлений Мартин Небаба[4]. Реєстрові козаки були поділені на шість полків — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський, — під командуванням полковників Кривоноса, Богуна, Чарноти, Нечая, Мозирі й Вешняка[5]. Загальна чисельність козацького війська становила близько п’ятнадцяти тисяч українців і вже майже п’ять тисяч татар Тугай-бея, до якого долучалися інші мурзи. Крім того, Іслям Ґерай, який спочатку був дуже обережним, пообіцяв особисто прибути на підмогу своїм новим союзникам.

Хмельницький уважно вислухав розповідь Тимофія про події, що сталися в Чигирині, скривився, дізнавшись про втечу Чаплинського, і спохмурнів із досади, почувши про поранення Влада. Він давно знав молодого козака, і ця звістка засмутила гетьмана.

— Дай Боже, щоби Влад одужав якнайшвидше! А щодо Чаплинського — що ж, на все воля Божа! — сказав гетьман. — Настане день, коли він попадеться в мої руки. Я вдячний тобі, Тимофію, за цю послугу!

— Я погано впорався з дорученням, — нахмурився Тимофій, адже досі відчував свою провину за поранення Влада.

— Ти зробив усе, що міг, — відповів гетьман, не здогадавшись, що саме має на увазі Тимофій. — А Влад видужає, я впевнений. Він сильний. І твоєї вини в його пораненні немає. Може, це на краще — він надміру гарячий і неприборканий, а майбутній бій із Потоцьким обіцяє бути важким. У ньому він неодмінно відзначився б, а так збереже свою голову. Як там Гелена? — поставив Хмельницький запитання, яке давно його мучило.

— Пані оселилася у твоєму будинку, нічого не потребує, часто розпитувала про тебе і просила передати тобі ось цей лист, — з пісним обличчям відповів Тимофій, приховуючи усмішку й віддаючи Богдану послання Чаплинської. — Крім того, пані самовіддано виходжує Влада, незважаючи на неприязнь між ними.

— Ну, тепер він неодмінно швидко поправиться на зло Гелені, бо ж терпіти її не може! — пирснув сміхом Хмельницький.

Козацьке військо виступило до Корсуня, і 14 травня 1648 року, під вечір, козаки стали кошем навпроти ворога, розташувавши свій табір у формі півмісяця.

Богдан розумів, що марно штурмувати польський табір — вибити поляків з їхньої позиції було неможливо, не поклавши тут армію,