Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Та так-таки й не знайомий! — розсміявся Кражевський. — Годі вже таїтися! Ти, пане, завжди так про Голуба розпитував, а коли дізнався, що той доньку заміж видає, так уважно слухав, що якби я не був таким засмученим, то ще тоді відразу все зрозумів би. Та й потім ти, пане Клесінський, швидко поїхав, нікому нічого не сказавши. І одночасно з тобою зникає панна Орися! Я відразу здогадався, що це ти її викрав! І неймовірно спритно ти, пане, украв дівчину, — нікому і в голову не прийшло на тебе подумати! Щоправда, бідолашний Голуб ледь не збожеволів із горя. Ніколи не бачив, аби батько так горював за донькою. І де це ви познайомилися з нею?

— Ти вкрав власну наречену? — здивовано запитав Максим, а потім розреготався. — А ти пройдисвіт! Ні, ну треба ж!

— Так, пане! Пан Клесінський викрав цю панночку! А що йому робити було, коли батько його наречену за багатого негідника вирішив заміж видати? — промовив Яцек, сяючи від задоволення, оскільки був надзвичайно радий опинитися в центрі уваги. — Та й, найімовірніше, навіть і не силою повіз, а з доброї волі панночка з ним поїхала! Хто ж від такого красеня, як пан Клесінський, відмовиться? — задоволено базікав Яцек, указуючи на Тимофія.

Тимофій зрозумів, що таїтися безглуздо, — однаково рано чи пізно правда всім стане відома.

— Ну гаразд, це я вкрав Орисю, — коротко сказав він.

— Та воно й на краще! — просторікував задоволений Яцек. — Від душі бажаю вам двом щастя! Красива з вас пара буде! Я коли все зрозумів, то Голубу нічого не сказав — занадто мене обурило те, як він дочку свою заміж видавав казна за кого! Та й шкода мені було вас двох. Навіть Бася обурилася таким шлюбом! Коли Орися зникла, вона все сподівалася й чекала, що сестра ось-ось знайдеться. Але коли не знайшли жодних слідів, то всі вирішили, що Орися руки на себе наклала — утопилася. Ось тоді Бася міцно на Голуба образилася. Дуже вона горювала за Орисею! Уважала свого дядька винним у тому, що він свою дочку до самогубства довів.

Тимофій розмірковував: «Отже, Катруся нас не видала. Та й Кражевський проявив виняткову для нього кмітливість і благородство. Може, воно й на краще, що Голуб уважає Орисю мертвою. Але ж він горює за нею! Усе ж підлий учинок я скоїв — не можна мені було так! Ой як не можна! Нещасний Голуб! Треба буде обов’язково йому повідомити, що Орися жива. Але тоді він може спробувати відібрати її в мене. Ні, спочатку повінчаємося, а потім і розповімо! Так буде найліпше», — думав хлопець, картаючись докорами сумління, а вголос сказав: — Нещасний пан Голуб!

— Та чому нещасний? Він же мріяв доньку за шляхтича видати, ось, вважай, і видав! Тож він не в накладі залишився! Та й, окрім того, Голуб швидко втішився — одружився! На твоїй матері, пане Марку, — сказав Кражевський і з подивом побачив, як дико подивився на нього Воловодченко.

— Що ти сказав? — майже прошипів Марко і смертельно зблід.

— Та цієї весни одружився пан Голуб, — оторопіло промовив Яцек, не розуміючи, чому це викликало такий гнів у його знайомого. — Мати твоя овдовіла — знайшлися свідки, які бачили твого батька мертвим. Ось Голуб і одружився з нею.

Марко закусив губу й важко задихав. Тимофій, який лежав на спині, підвівся на ліктях і співчутливо подивився на свого друга, а Максим спохмурнів.

— Коли поїдемо цю наволоч різати? — після короткого роздуму запитав діяльний Максимко. — Коли Красунчик оговтається, чи вдвох упораємося?

— Помилуй, пане! За що ж його різати? — здивувався Яцек. — Він, звичайно, зарано одружився на пані — вона й чоловіка оплакати не встигла. Але хіба одружитися на вдові — злочин?

— Та якби на вдові, пане ляху, то ніхто і слова йому за це не сказав би! Але овдовіла ця жінка не давно, а лише вчора! І тільки сьогодні вранці ми Маркового батька поховали. Тож сам тепер думай: чи варто його прикінчити, Голуба цього, чи ні, — відповів йому Максим, який чудово все зрозумів, навіть не знаючи всього підґрунтя цієї історії.

— Мати Божа! — вигукнув Яцек, який нарешті дібрав. — Отже, він обдурив твою матінку, пане Марку! Ні, ну який негідник! Та і я теж добрий! Розпустив язика, наче пліткарка на базарі, і тріпаю ним! Але я ж не знав, що все так!

— Правильно ти зробив, що все розповів, пане Кражевський. Я не ображаюся на тебе за це, — сказав Марко й вийшов із намету.

У наметі зависло мовчання. Яцек сидів засмучений — йому стало шкода Воловодченка. Тимофій і Максим мовчали.

— Максимко, — нарешті сказав Тимофій, — Яцек — наш добрий приятель. Будь ласка, нагодуй його. А то сам я не можу.

— Ну, якщо щирий приятель, то ходімо зі мною, пане ляху! Пошукаємо чого-небудь тобі зжерти! — сказав Максим і повів Яцека з намету.

Залишившись на самоті, Тимофій обдумував почуті новини. Йому було дуже шкода Марка, на якого за два дні звалилося страшне горе — і смерть батька, і ганьба матері. Потім його думки повернулися до Орисі та брата — листи він їм написав, але ж не знав, що тепер буде далі. Куди потім рушить козацьке військо? Як би викроїти час і з’їздити додому хоч ненадовго, щоби побачити кохану? Ось уже скільки місяців вони не бачилися одне з одним! Написав Тимофій і про те, щоби Матвій ставав на їхній бік. «Цікаво, а чому брат мені досі жодного рядка не написав? Уже понад півроку минуло, він же міг надіслати кого-небудь із листом? Що сталося останнім часом із Матвієм? Чому він став таким потайливим? — подумав Тимофій. — Що ж! Дочекаюся від нього відповіді, а там видно буде».

Увечері четверо молодих людей сиділи в наметі. Полотнища були відкинуті, і в нього вливався теплий