Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

досі лежав хворий. Часто Кривоносенко грав на кобзі, наспівуючи красивим голосом козацькі пісні та думи. Узагалі, Максим був неоднозначною людиною: веселою й дотепною, але водночас жорстокою та нещадною, у чому Тимофій переконався в Гороховій Діброві, — там Максимко безжально вирізав усіх поляків, які тільки траплялися йому під руку. Але коли Кривоносенко не воював, то був дуже доброзичливим, моторним і спритним — він уже встиг побувати в хуторі неподалік коша, де, трохи поторгувавши своєю гарненькою пичкою і струнким станом, підступно використавши свою чарівність, завів тісну й корисливу дружбу з поселянками. Від них Максимко постійно тягав пироги, свіжі яйця, сир та молоко і з задоволенням ділився цим добром із новим приятелем.

«Ой, кряче, кряче чорненький ворон

Та на глибокій долині!

Ой, плаче, плаче молодий козаче

По нещасливій годині!

Ой, кряче, кряче чорненький ворон

Та у лузі над водою!

Ой, плаче, плаче молодий козаче

На конику вороному:

— Вороний коню, та грай ти піді мною!

Та розбий тугу мою!

Розбий, розбий тугу по темному лугу.

Ой, їде козак дорогою, сльозами вмивається:

— Де ти є, моя лебедонька, де ти, моя чорнобрива!

Де ти, моя кохана, мене дожидаєшся...» — співав Максим приємним, оксамитовим голосом, і струни його кобзи звучали то мелодійно й переливчасто, то уривчасто і тривожно. Тимофій задумливо слухав спів свого приятеля і згадував Орисю. Як вони влітку сиділи в гайку біля дніпровського берега, як весело базікали й пустували, як цілувалися, як кохана тулилася до нього холодними осінніми ночами, коли вони втекли удвох. «Господи, як же я хочу до неї! Як же хочеться хоч один день із нею провести!» — думав Тимофій, і його хилило в сон, і було то спекотно, то холодно.

— Красунчику! — голос Максима вивів його з дрімоти. — Що це з тобою? Та ти гарячий весь! — схвильовано вигукнув Кривоносенко, помацавши йому чоло. — Господи! Я зараз!

Рана Тимофія була не глибока, але велика. Такі різані рани були небезпечні тим, що згодом починали гноїтися, і більшість вояків умирали після таких поранень або від зараження крові, або від гангрени. Саме це сталося і з Тимофієм — його рана теж почала гнити, від чого в нього почалася лихоманка. Максим це зрозумів, неабияк занепокоївся й побіг по лікаря.

Цинічний та хамуватий дід Яцко з’явився швидко і, оглянувши Тимофія, за своїм звичаєм спочатку міцненько вилаяв хлопця, а потім приніс живих опаришів і притулив їх до рани, вжахнувши Максима, що тривожно м’явся поруч.

— Я нізащо не дозволив би, щоби мені цих трупоїдів до рани прикладали! — з огидою промовив Кривоносенко, ледве стримуючи нудоту.

— І тоді здох би до біса від зараженої гниттям крові! — огризнувся Яцко. — Тому завжди головою думай, коли в бій ідеш, і краще захищайся від ударів шаблі! І взагалі — чого верещиш? Ти козак чи баба манірна, яка щура в коморі побачила й галасує? Цей красень мовчить, не заперечує, хоча я до нього хробаків прикладаю!

Звідки козацький ескулап дізнався про цей дивний спосіб лікування гнійних ран, було відомо тільки йому. Але таке огидне лікування мало чудову дію — згодом рана очистилася, припинила гноїтися та почала гоїтися. Однак бідолашний Тимофій досі відчував біль від неї. І ще він із нетерпінням чекав повернення гінця з листом від коханої.

22 травня козацьке військо рушило в напрямку Білої Церкви, де надовго стало кошем неподалік міста, поблизу Маслового Ставу[13].

А ще 10 травня в Мерчі помер король Владислав IV, і в Речі Посполитій настала чергова епоха міжкоролів’я.

Розділ ХVІI. 
ЯК ПАН МАТВІЙ НАЖИВ СОБІ ВОРОГА

Знущання над чужими стражданнями

не має бути прощено.

Антон Чехов

Орися сиділа у своїй опочивальні біля відчиненого вікна. Так хоч трохи в кімнату проникали сонячні промені і свіже повітря, тому що про прогулянки на волі довелося забути — виходити за частокіл пан Матвій, як і раніше, всім забороняв. А сам він виїжджав із дому тільки у справах та не інакше як у супроводі двадцяти своїх гайдуків. У Клесінського на службі перебувало не менше від п’ятдесяти головорізів, і він завжди щедро оплачував їхні послуги.

Орися нудьгувала, адже їй нічим було зайнятися. Сусіди брали приклад із Клесінського й заїжджали тепер рідко, побоюючись бунтів власних селян, та воліли сидіти вдома, а не ходити в гості, хоча в Поділлі було тихо. І якщо вдома, у Києві, у Орисі завжди знаходилися домашні клопоти, то тут за неї все робила челядь — їй залишалося тільки розпоряджатися й наказувати. Клесінський давно сказав їй, що вона тепер господиня в цьому будинку. Особливо важко Орисі було перший час — адже вона зовсім не була знайома з укладом життя знатної шляхти і справлялася зі своїми обов’язками господині тільки завдяки Одарці та Кшисі. А зараз дівчина сиділа за вишиванням, аби хоч чим-небудь себе зайняти, хоча в її вишивках не було потреби, бо в будинку було вдосталь вишитих рушників, серветок та постелі. Раптом у двері постукали. Орися, незважаючи на дивовижну заяву пана Матвія, досі замикалася у своїй кімнаті. Піднявшись, вона відімкнула двері й оторопіла — на порозі стояв Семен.

— Можна мені ввійти? — зніяковіло запитав хлопець, бо Орися від подиву застигла на порозі, загородивши йому прохід.

Із моменту своєї паскудної витівки Семен уникав і Орисі, і молодшого брата, старанно ховаючи