Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Марко згадав, як огрядного гетьмана витягли з карети, як зацьковано, зі злістю він озирався навсібіч, як гордовито прокричав, аби принизити козаків:

— Хмельницький, мене перемогло не твоє стадо бидла, а славні татарські лицарі! Тільки вони й билися зі мною! Чим розрахуєшся з лицарством татарським?

— Та тобою й розрахуюся, — спокійно та з гідністю відповів козацький гетьман. — Тобою та тобі подібними, тому що ні на що інше ви однаково не придатні.

Усього в полон, окрім двох гетьманів, потрапили вісімдесят знатних шляхтичів, сто тридцять офіцерів і півтори тисячі солдатів. Частина поляків, узятих у полон у Гороховій Діброві, містилася в козацькому таборі, і тепер їх забирали татари — за домовленістю всі без винятку бранці діставалися їм.

Марко хмуро дивився, як татари розставляли ясир до лав по декілька осіб, зв’язували назад руки ременями, просмикуючи крізь них дерев’яні жердини, на шиї накидали мотузки і, тримаючи за них, забирали полонених. Так майбутніх рабів гнали степом майже без зупинок. Слабких і немічних, що не витримували всіх нестатків шляху, убивали. «Гірка їхня доля! — подумав Марко. — Перемруть усі на галерах або інших важких роботах». Він згадав, скільки разів він із січовими козаками перехоплювали загони татар, які поверталися з набігу, і відбивали в них бранців. «Що я нині можу вдіяти! Нічого! Домовленість є домовленість!» — подумав хлопець і вже хотів, було, іти, коли почув, що його кличуть на ім’я. Озирнувшись, побачив бранця, який уже стояв пов’язаним у колоні. Марко підійшов ближче і з подивом упізнав Яцека Кражевського.

— Пане Яцеку! — вигукнув Марко, але відповісти йому Яцек так і не встиг, татарин верхи на коні потягнув поляка за мотузку на його шиї та стьобнув батогом, бо цю групу полонених уже почали відводити.

— Стій! — крикнув Марко, звертаючись до татарина, але той розвів руками, бо не знав мови. Він почав жестами показувати на Яцека. Татарин нахмурився, а потім покликав товариша.

— Навіщо тобі цей бранець? — запитав інший татарин, який володів українською мовою.

— Я знаю цю людину й готовий його викупити. Чий він? Він немічний і не дійде до невільничого ринку, помре у степах. А я заплачу за нього просто зараз! Тож його господар залишиться задоволеним.

— Видно, це дуже цінний бранець! — хитро примружився татарин.

— Якби він був цінним, то його забрав би хтось із вашої знаті. А цей чоловік мені колись дуже допік, і я хочу з ним розквитатися. Тому продайте його мені. А я вже поверну йому борг, — збрехав Марко, оскільки зрозумів, що татари можуть і не продати йому Яцека, вважаючи його більш цінним.

Татарин порадився з приятелем і відповів з усмішкою:

— Продамо тільки з поваги до союзника! Шість монет. Золотом!

Марко кивнув, хоча Яцек як раб не коштував стільки, і на місці відрахував їм шість злотих, які, на щастя, мав, адже належав до тих козаків, які воліли бути завжди з грошима, а не спускати всю свою здобич у корчмі. Татари перерізали ремені, якими Яцек був прив’язаний до жердини, потім знову зв’язали його і, тягнучи за мотузку на шиї, привели до Марка.

— Тримай! І спуску йому не давай! — з усмішкою віддав йому мотузку татарин, потім чемно попрощався з Марком і, забравши бранців, поїхав.

— Ой, пане Марку, я що, тепер твій раб? — з подивом запитав Яцек.

— Звичайно ж ні! Ходімо. Потім розв’яжу, — сказав той. — Це добре, що ти гукнув мене. А то не уникнути б тобі рабства.

Він привів Яцека до намету, де вони жили з Тимофієм, і вже там розв’язав. Яцек озирався навсібіч і досі не вірив, що він щасливо уникнув татарського полону й подальшої неволі. Марко завів його до намету, де його друг уже закінчив писати листи й відпочивав у товаристві Максима, який за своїм звичаєм весело балакав, розважаючи пораненого товариша.

— Тимофію, дивись, кого я до тебе привів! Чи не впізнаєш? — запитав Марко. — Заможним станеш, пане Кражевський, — додав він, адже Тимофій і справді не впізнав Яцека.

— Ох, пане Клесінський! І ти тут! Та ще й поранений! Господи! — заголосив Яцек. — І навіщо тобі знадобилося воювати? Такий знатний шляхтич, як ти, і...

— А ти що, шляхтич? — здивувався Максим, перебивши Яцека і пригадавши, як Тимофій копав окопи пліч-о-пліч із ним.

Тимофій ствердно кивнув йому й запитав у Кражевського:

— А ти як тут опинився, пане Яцеку?

— Та я ж служив у його милості київського воєводи Тишкевича, а він направив тисячу чоловіків на підмогу його милості Потоцькому. Мене він теж відправив. Та я й сам розраховував вислужитися, бо мені більше ні на що було сподіватися — панна Бася поїхала до Польщі.

Марко з Тимофієм переглянулися й усміхнулися.

— Невже Голуб таки видав її заміж в обхід тебе? — запитав Марко, який був добре обізнаний про шлюбні плани Кражевського.

— Якраз ні! Панна Барбара дуже посварилася зі своїм дядьком. Та так сильно, що всіх наречених, яких він їй обирав, проганяла. А навесні, як пішла чутка, що козаки повстануть, узагалі забрала його молодших дочок і поїхала до свого маєтку. Голуб після зникнення старшої доньки вирішив неодмінно видати племінницю заміж і якомога швидше. А панночка все злилася на нього, вважаючи його винним у зникненні! А втім, так воно і є! Лише от, — Яцек усміхнувся, — не так уже пан Голуб і винен! Мабуть, Орися вже стала пані Клесінською? — хитро усміхаючись, запитав він у Тимофія.

Тимофій скинув брову, Марко насупився, Максим із цікавістю слухав, а Яцек веселився.

— А який стосунок я маю до панни Орисі? — холодно запитав Тимофій. — Я й не знайомий із нею зовсім.