Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

травневий вечір та гомін козацького табору. За наказом гетьмана, після подячного молебню на честь перемоги, козакам було виставлено двадцять п’ять бочок із горілкою, а старшина і знатні татари були запрошені на урочистий обід. Туди запрошували і обох друзів на знак особливої прихильності гетьмана, але обидва чемно відмовилися. Тимофій лежав хворий і не міг піти, Маркові одному йти туди зовсім не хотілося, а Максимко зволів провести вечір із тими, хто був ближче йому за віком. Молоді козаки слухали Яцека, який докладно розповідав про все, що відбувалося в польському таборі із самого початку весни.

— Nihil possumus contra veritatem[9] — ми самі винні у своїй поразці, — на закінчення сказав Кражевський без особливого жалю. — У нас процвітав страшний безлад — появу кожного нового шляхтича із загоном святкували так весело й шумно, немов не воювати йдемо, а на веселе свято. Русини провозили повз нашого війська провіант для вас, а ми на це й уваги не звертали. Гетьмани постійно сварилися між собою. Калиновський був нерозважливо відважним, а Потоцький більше в чарку заглядав і, незважаючи на поважний вік, більше увивався за гарними жіночками, ніж про ратні справи і благо Вітчизни думав. Та й потім, за його наказом такі звірства творили, що багато хто замислився: чи вже не спіткало гетьмана delirium furens?![10] Нас погубили власна жорстокість, пиха й презирство до своїх супротивників.

— Manifestum non eget probatione[11], — задумливо промовив Тимофій, забуваючи, що не всі присутні володіють латиною так вільно, як він і Кражевський. — Що ти думаєш тепер робити, пане Яцеку?

— Знову воювати проти нас підеш? — зі свого боку запитав Максим.

— Ой, не знаю ще! Не замислювався про своє майбутнє, — зітхнув Кражевський. — Я дивом уцілів і дивом від неволі врятувався, завдяки тобі, пане Марку! Але воювати я точно більше не піду — немає за що! Не варто битися за тих, хто сам зі своєї дурості й жорстокості накликав на себе біду!

Тимофій замислився, а потім весело усміхнувся.

— А ти поїдь до Польщі, до панни Басі! Розкажеш їй, що Орися жива і здорова. Ось тобі й привід до неї поїхати. А ще не проґав свій шанс — Орися часто мені говорила, що її сестра не така вже й байдужа до тебе, частенько про тебе добре говорила. Коли над вами не стоятиме Голуб, то справа швидше піде! — підморгнув йому Тимофій.

Яцек зніяковів, та й розвеселий Максимко не забув відпустити декілька двозначних жартів щодо цього.

Наступного ранку Яцек Кражевський тепло розпрощався з Марком і Тимофієм, які забезпечили його конем і грошима. Варто лише сказати, що Яцек швидко й без пригод дістався околиць Любліна, знайшов Басю і благополучно одружився з нею. Після страшної звістки про повний розгром польської армії дівчина була надзвичайно рада бачити його живим; а почувши, що її сестра, виявляється, теж жива та ще й вийде заміж за коханого чоловіка, Баська була такою щасливою, що не змогла відмовити Яцеку. Та вона особливо й не шукала причин для відмови! А той, зі свого боку, ніколи не змусив її пошкодувати про таке заміжжя.

Війська козаків і татар стояли табором на Росі ще кілька днів. Воювати було ні з ким, тому козаки й татари спокійно ділили здобич. А видобуток цього разу був багатий — шляхта любила воювати в розкоші й комфорті. Кожен козак роздобув собі коня, отримав дорогу зброю та обладунки, кінську збрую та одяг. Сам гетьман відправив до Чигирина тринадцять возів з усяким добром.

А ще Хмельницький на знак подяки за надану йому довіру й підтримку Військом Запорізьким Низовим відправив до Микитинської Січі чотири шиті золотом корогви, два бунчуки, дві дорогоцінні булави, три пари литавр, шість найкращих гармат замість тих, що вручили йому старшини на Козацькій раді у квітні. І понад це гетьман відправив у дар тисячу битих талярів[12] до військової скарбниці і триста талярів пожертви на січову церкву.

Про це Хмельницький сам розповів двом друзям, коли зайшов увечері особисто провідати Тимофія, а заодно й подарувати йому обіцяну кірасу.

— Свиня завжди бруд знайде! Так і ти! — сказав він Красунчику. — Спеціально відправив вас із Кривоносом у надії, що там ви ціліші будете. Чому ти такий безрозсудний, Тимофію?

— Та з ким не буває! Це ж війна, — відповів той.

— У такому разі без кіраси більше в бій не ходи, — сказав Богдан. — Найцінніше, що я маю, — це мої козаки. Їхнє життя, хоробрість і відвага потрібні не лише мені, а й усій Україні.

Тимофій промовчав, лише подивився на Марка та виразно підняв брову.

— Пане гетьмане, дозволь мені теж поїхати туди, — попросився Марко, зрозумівши натяк.

— Навіщо? — здивувався гетьман.

— У мене в Терновому урочищі залишилася наречена, тож я хотів би її провідати, — скромно відповів хлопець.

— Добре, — усміхнувся Хмельницький. — Воювати нам поки ні з ким, а іншої можливості може й не бути. Тож їдь, синку.

— Заодно на зворотному шляху провідаєш Влада! — додав Тимофій.

— Посольство з подарунками виїжджає завтра, а ти, Тимофію, одужуй! — сказав гетьман і вийшов із намету.

Марко пішов збиратися, і Тимофій залишився один. Він байдуже дивився на свою частку воєнного видобутку й подаровану Хмельницьким кірасу — він із радістю обміняв би все це на поїздку додому.

Після від’їзду Марка Максимко перебрався жити до Тимофія в намет і проводив із ним багато часу, бо той