Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Орися зніяковіло простягнула йому свій лист.

— Передай, Петре, цей лист Тимофієві. А це тобі від мене, — сказала Орися, простягаючи разом із листом кілька срібних монет.

— Не варто, панночко, — усміхнувся козак.

— Але... — Орися запашіла. Їй хотілося зробити щось приємне цій людині, яка привезла їй такий дорогоцінний лист, однак стало ніяково від того, що він відмовляється від грошей. Може, вона зробила щось не так?

— Я кажу — не варто, отже, не варто, — знову усміхнувся козак, помітивши збентеження дівчини.

— Спасибі тобі! Бережи тебе Боже, козаче! — сказала Орися і, розвернувшись, пішла до будинку, не звернувши уваги на Янка, який ніби випадково тинявся обійстям.

Гонець виїхав лише наступного ранку, тому що Клесінський написав відповідь братові надвечір. Пан Матвій виїхав із воріт відразу ж після від’їзду козака, але в супроводі лише одного Кліща. Нікому й на думку не спало, що в лісі Клесінський наздогнав козака, убив і відібрав листа Орисі. Не пощадив навіть коня. Тіла він звелів Янкові закопати, щоби приховати сліди. А сам, не зволікаючи, відкрив Орисиного листа. «Отже, дівчинка не ризикнула розповісти всю правду своєму люб’язному! Мій милий Тимофію! Хай би як! Не отримає твій милий цього листика! Ти ніколи більше його не побачиш!» — із задоволенням подумав Клесінський, прочитавши листа, а потім ще раз розгорнув його й погладив рядки — це ж писала своєю рукою його кохана жінка, хоча й не йому.

Повернувшись додому після своєї чорної справи, пан Матвій, трохи поміркувавши, передумав. Він знову акуратно запечатав Орисин лист і відправив Яна відвезти всі листи — від себе, синів та Орисі, а Тимофієві сказати, що його гонець приїхав поранений і помер у маєтку. «Вже ліпше нехай почитає її листа, ніж сам з’явиться сюди, якщо не отримає від неї відповіді! — подумав Клесінський. — А я, мабуть, поїду слідом за Янком. Якщо брат покликав мене воювати, то не можу йому відмовити. Уб’ю Тимофія, щойно знайду. У коханні кожен старається для себе!»

За два дні Клесінський оголосив, що надовго їде у справах. Залишивши вдома половину свого загону і строго наказавши Семену тримати себе в руках, Матвій попрямував у бік Корсуня, розраховуючи там дізнатися, де нині перебувають козаки.

«Як же мені дістати Тимофія? — думав Клесінський. — Треба бути дуже обережним. Жодна жива душа не має не те, що провідати, навіть запідозрити мене! Ні, ну який усе-таки мерзенний жарт зіграло зі мною життя! Чому ми покохали одну жінку? Може, Тимофій усе-таки розлюбив її, а листа надіслав від своєї совісті, і мені не доведеться його вбивати?» Але, згадуючи щасливе обличчя дівчини, коли вона читала лист, Матвій розумів, що Тимофій, як і раніше, кохає Орисю.

Сам Клесінський щиро покохав Орисю, і весь сенс його життя тепер полягав у цій тендітній дівчині з великими лагідними очима. Він немов збожеволів від кохання до неї. Матвій забував про те, що годиться Орисі в батьки, що вона щиро й гаряче кохає іншу людину. Не усвідомлював він і того, що навіть якщо вона й дістанеться йому, то ніколи не полюбить так, як він би того хотів. Це було неважливо! Важливо лише те, що він зможе називати дівчину своєю дружиною, зможе безроздільно володіти нею. Ця мрія тепер становила щастя всього його життя. Однак Матвій жодного разу не замислився про те, що він хоче побудувати своє щастя на нещасті тієї, яку так шалено кохає.

Проїжджаючи через Вінницю, пан Матвій дізнався, що Хмельницький нині стоїть кошем десь під Білою Церквою. «Отже, я їду туди й там знайду Тимофія», — похмуро подумав він. Тут Матвієві згадався той день, коли він дізнався, що мати чекає дитину. Він ріс єдиним сином і часто заздрив тим, хто мав братів і сестер. А коли народився малюк Тимофій, то дев’ятнадцятирічний Матвій відчув себе щасливим. Часто він балував молодшого братика більше за рідних синів, покриваючи перед батьком його витівки й пустощі. Він згадував, як суперечив батькові, захищаючи Тимофія, коли той утік на Січ. Адже тоді покійний батько погрожував позбавити сина спадщини й ледь не проклинав його за непослух. Матвій знав, що завжди може покластися на молодшого брата, що той ніколи його не зрадить. А тепер він їхав шукати свого улюбленого брата, щоб убити.

«Що зі мною трапилось? — раптом подумав Матвій. — Чому наді мною так зло пожартувала доля?» Але замість того, щоб отямитися, щоби здолати свою спокусу, колишній полковник звалював усю провину за свій гріх на Провидіння, обмірковував та вишукував способи й можливості вбивства рідного брата.

Не доїжджаючи до Погребищ, пан Матвій несподівано зустрів перешкоду на своєму шляху. Дорогу, що йшла через рідколісся, перегородили озброєні люди. Клесінський уважно оглянув незнайомців — це не були козаки, бо їхній одяг був занадто розкішний, а зброя — надто коштовна. «Імовірно, це люди з надвірної хоругви якогось магната або шляхтича», — подумав він.

— Ви хто такі? — запитав чоловік, який виїхав уперед.

— Із ким я говорю? — гордовито обізвався Клесінський. — Я не зобов’язаний відповідати тому, хто нижчий від мене за народженням. Тому назви себе!

— Узагалі-то, кулик кулика бачить здалеку! — добродушно усміхнувся вершник. — Схоже, я бачу перед собою шляхтича, такого ж, як і я. Моє ім’я Станіслав Володкович, я — ротмістр його милості князя Єремії Вишневецького.

— Ну, то це істотно змінює справу, пане! Я — Матвій Клесінський із Волховиць, що в Барському старостві.

— Куди ж ти, пане Клесінський, тримаєш шлях?

— Туди, де моя шабля не нудьгуватиме в піхвах! — ухилився від відповіді пан Матвій.

— Ну, у такому разі тобі з нами однією дорогою!

Володкович розвернув коня й поїхав назад, Матвій рушив слідом, зауваживши, що його невеликий загін оточили люди