Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Увійшовши, Семен став біля дверей і зніяковіло мовчав.

— Чого тобі, пане Семене? — запитала дівчина, бо бачила, що її майбутній небіж мовчить і ніяк не наважується заговорити. Семен був їй неприємний не тому, що образив, а тому, що кривдив Михайлика. Орися дуже прикипіла до підлітка, він став їй другом та по-справжньому рідною людиною.

— Я хотів би попросити вибачення... — почав, було, Семен, але знову замовк, не знаючи, як говорити далі про те, що бовкнув сп’яну. Насправді йому було страшно, що дівчина поскаржиться на нього дядькові. А Тимофій був єдиним, кого він поважав і чию прихильність цінував. Тому, протверезівши, Семен гірко каявся в тому, що так бездумно образив його наречену. Більше через острах утратити прихильність свого дядька, ніж із почуття провини перед Орисею, він і прийшов повторно перепросити.

— Я не тримаю на тебе зла, пане, — сухо відповіла йому Орися.

— Ні, я бачу, що ти ображена на мене, панно! — вигукнув Семен. — Мені дуже соромно, що я, напившись, дозволив собі таке сказати. Але я дуже гірко шкодую про це! Це більше ніколи не повторитися і...

— Та ні про що ти не шкодуєш, а я — дійсно ображена на тебе, пане, — перебила його дівчина. — Але не за себе — за Михайлика. Тобі дуже пощастило, що маєш братів, однак ти не цінуєш того!

— Михайло ніколи мене не любив і завжди намагався зайняти моє місце! — роздратовано відповів Семен, здивувавшись тому, що дівчина здогадалася про його ненависть до молодшого брата.

— Як же він його зайняв? Хіба ти не син свого батька? Чи, може, батько чимось обділив тебе? А ти коли-небудь любив брата? За що ти так ненавидиш його? — насупилася Орися.

— За те, що покійний дід, дядько та й усі інші любили й люблять його більше за мене! — випалив Семен.

Орися здивовано подивилася на хлопця — той набурмосився, а синці його місцями досі фіолетові, а місцями вже жовто-зелені надавали Семену безглуздий і жалюгідний вигляд. «Що ж за людиною такою був покійний пан Микита, що його так сильно любили онуки, якщо навіть після його смерті ревнують один до одного?» — з подивом подумала Орися, адже Михайлик часто з любов’ю й теплотою розповідав їй про свого дідуся, а вголос сказала:

— Ти поводишся, мов розпещений хлопчисько! На руці п’ять пальців — будь-який поріж, і буде боляче. Так і ваш дід — усі ви для нього були однакові та всіх вас він однаково любив! Тому соромно тобі так думати. Може, коли-небудь ти зрозумієш, що твої брати, твоя сім’я — це найцінніше, що є на світі. Дай Боже, щоби ти зрозумів це вчасно! А поки перестань мучити брата й ганьбити батька своєю поведінкою! Хоча навіщо я тобі це говорю? Ти маєш рацію в одному — я тобі ніхто, і не мені тебе вчити!

Семен остаточно засмутився, слухаючи докори Орисі. Він зовсім не очікував такої розмови та сподівався, що дівчина йому вибачить і совість перестане його терзати. А Орися здогадалася про його ненависть до брата, та ще й відчитала за це. Добре, хоч пияцтвом не дорікнула! І щоб уникнути неприємної для себе розмови, Семен сказав:

— Я ще ось чого прийшов. Там гонець прибув, і я так зрозумів, що від дядька Тимофія.

— Коли? — стрепенулася Орися.

— Та щойно! Він віддав листа батькові. Ти, панно, сходила б до нього й запитала, що там дядько пише. Ти єдина, хто не боїться батька, і дуже цікаво було б дізнатися, що нині відбувається в...

Але Орися його не дослухала. Підхопивши довгі спідниці, дівчина вибігла на подвір’я й озирнулася, але воно було порожнє. Тоді вона побігла на задній двір, де побачила Одарку, яка, помітивши панночку, квапливо подибала до неї й зашепотіла:

— А я тебе шукаю! Іди швидше до кухні! Там козак від Тимофія приїхав і вже питав про тебе. Сказав, що лише у твої руки листа віддасть!

Орися вбігла до кухні й побачила за столом козака, який з апетитом їв, не звертаючи уваги на цікаву двірню, яка скупчилася в кухні та витріщалася на нього так, як дивляться французькі дворяни на свого короля, коли той обідає.

— Пане, це ти з листом для мене від пана Тимофія Клесінського приїхав? — випалила Орися, підбігши до нього й не зважаючи на людей навколо.

— Що, що? — не зрозумів козак.

— Та ну від Красунчика! — уточнила Орися, згадавши, що Тимофій приховував своє справжнє ім’я за цим прізвиськом.

Гість уважно оглянув дівчину, усміхнувся, дістав із-за пазухи лист і, піднявшись, із поклоном простягнув його Орисі. Не тямлячи себе з радості, дівчина схопила складений папір і, пробелькотівши подяку, вилетіла з кухні, ховаючи заповітного листа у складках спідниці. Козак лише всміхнувся.

Орися ледь стрималася, щоби не розкрити лист просто посеред двору, але потім, упоравшись із нетерпінням, обійшла будинок — сюди виходили вікна спалень і тут ніколи ніхто не ходив, а відповідно, ніхто не міг її бачити та перешкодити спокійно прочитати послання. Звичайно, можна було піти у свою спальню, але дорогою могли зустрітися сам Клесінський або Семен, а Орисі не хотілося, щоби хтось помітив її радість чи хоч на хвилину відволік від читання. Особливо пан Матвій.

Дівчина нетерпеливо зламала печатку й розгорнула листа. Тимофій раніше ніколи їй не писав, тому вона була вражена тим, як красиво та рівно пише чоловік, які витончені літери він виводить. Із завмиранням серця вона прочитала:

«Орисю, кохана моя, прости мені, що я так довго не слав тобі звісток, але єдиним моїм виправданням є те, що в мене просто не було можливості прислати тобі листа! Мила, серденько моє, за всі ці місяці я