Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

йшов за Ониськом, не сміючи розпитувати й побоюючись почути від нього найгірше. Але коли він побачив батька, то все зрозумів сам — Олексія Воловода важко поранили у груди страшним ударом польського палаша, і рана його була смертельна. Він і так прожив майже добу, борючись зі смертю, і тепер жити Олексі залишалося лічені години. Марко зблід і, опустившись на коліна, схилився над таким самим блідим обличчям батька.

— Батьку, — тихо покликав він його.

— Марку, синку, ти тут? — Олексій розплющив очі й повільно повернув голову. — Це добре, що ти тут. Ти цілий? Так? Слава Богу! Я вмираю, синку, — з усмішкою сказав йому батько так, немов говорив про буденні й нудні речі.

— Та не мели дурниць! Ти одужаєш! — відповів Марко.

— Ні, синку! Це був мій останній бій! Сили мене залишають, відчуваю, як холонуть руки й ноги. Знаєш, Марку, я дуже завинив перед тобою! Я прожив своє життя так, що ніколи не проявляв своєї любові до тебе. Але я завжди любив тебе, синочку, любив і Даринку, і покійного Петра. Ви, мої діти, становили для мене щастя всього мого життя. І ваша мати! Якби ти лишень знав, синку, як міцно я її кохав! Марку, ти мусиш вижити в цій війні, повернися до Гапки і скажи їй, що я завжди все життя її шалено кохав і прошу в неї вибачення за те, що кинув її тоді. Тільки обов’язково скажи їй, що я завжди її кохав! Усі ці роки! Чуєш?

— Та ти сам їй скажеш це, батьку. Ти одужаєш, сам поїдеш до Києва й усе скажеш матері, — відповів Марко, стискаючи руку батька, яка і справді почала холодіти.

— Ні! Я вже хіба що на тому світі скажу їй це. І ще одне — скажи тещі, що я прощаю їй і сам прошу в неї вибачення за все. Не можна мені було так учиняти з нею. Не можна! Я не тримаю на неї зла, але нехай і вона на мене не тримає. Прости й ти мене, синочку! Пробач за все!

— Мені нічого прощати тобі, батьку! Ти найкращий на всьому білому світі, ніколи я не бажав мати іншого батька, окрім тебе!

Воловод подивився на сина й ледь усміхнувся.

— Благослови тебе Бог, синочку, — прошепотів він. Погляд Олексія став затуманюватися, він ще деякий час дихав, дивлячись у далечінь.

Марко мовчки сидів біля батька, сподіваючись на диво. Батько неодмінно одужає! Не може бути, щоби він ось так просто помер від рани.

Але от Олексій глибоко зітхнув, востаннє міцно стиснув руку сина й затих, а очі його застигли.

Марко дивився на батька й не міг повірити, що його більше немає. «Це все відбувається не зі мною! Ні! Це неправда! Батько просто знепритомнів! Він не може померти! Він завжди був сильним!» — думав Марко. Онисько пошукав пульс на шиї Олекси, але не знайшов. Старий козак, знявши шапку, перехрестився й відвернувся.

— Закрий батькові очі, — сказав він Маркові.

Нещасний Марко машинально підкорився. До горла його, наче каміння, підступили сльози, і він усе дивився на побіліле обличчя батька, яке раптово почало затуманюватися, розпливатися. Тут Марко усвідомив, що плаче. Він не плакав уже багато років, відтоді, як у дитинстві впав із груші на живіт, боляче вдарившись і піднявши фонтан бризок із м’якоті розчавлених та перестиглих груш. Тоді восьмирічний Марко гірко ридав, і сльози приносили йому полегшення. А зараз вони котилися по щоках, та не несли ані полегшення, ані розради, а лише завдавали ще гіршої муки — сльози не піднімуть його батька!

— Поплач, синку, поплач, — сказав йому Онисько, міцно стиснувши його плече. У нього в самого свербіли очі. — Немає в цьому сорому! То не син, що не заплаче над батьком!

— Як я скажу про це матері?! — запитав Марко самого себе, досі тримаючи мертвого батька за руку.

Онисько промовчав, відвернувшись від нього, — старому козакові нічого було сказати хлопцеві. Він розумів, що зараз ніякими словами не вгамувати той біль, що крає душу Марка. Він сам відчував гіркоту утрати. За час походу Онисько та Воловод здружилися й величали один одного не інакше як сватами і будували щасливі плани на майбутнє. А тепер не доля їм, старим, разом напитися на весіллі їхніх дітей. Не судилося разом побавити онуків!

Олексія Воловода поховали наступного ранку в загальній могилі разом із його полеглими братами-козаками. Попри важку рану, Тимофій теж прийшов проводити його в останню путь. Спираючись на плече Марка, він слухав заупокійну панахиду, дивився, як сипалася земля, укриваючи тіла полеглих товаришів. «Прости, Боже, їхні грішні душі та прийми в Царстві Своєму!» — думав Тимофій, усвідомлюючи, що ще не раз йому доведеться побачити похорони своїх братів.

— Ходімо! Я відведу тебе, — сказав йому Марко, підтримуючи друга, бо той був ще слабким. Із закам’янілим обличчям він дивився на похорон, очі його були сухі. Більше ніколи за все своє життя Марко не зронив жодної сльози.

Коли Тимофій і Марко ввійшли до свого намету, там їх уже чекав присланий від Хмельницького писар. Однак Тимофій узяв у нього перо й сам почав писати листа — йому не хотілося, щоби будь-хто знав про те, що він пише коханій дівчині. Марко вийшов, аби не заважати другові. Іти йому було нікуди, зайнятися нічим, тому він безцільно вештався по козацькому кошу.

Учорашній бій закінчився повним розгромом кварцяних військ — Річ Посполита більше не мала армії. Обидва нерозважливі гетьмани були захоплені в полон і урочисто перейшли в розпорядження Тугай-бея. Калиновський був поранений у шию й у руку через те, що посилено кип’ятився в Гороховій Діброві, забуваючи про власну безпеку та наказуючи своїм солдатам іти в безнадійну атаку. А Потоцький просто замкнувся в кареті і спокійно чекав, коли його візьмуть у полон. Його так і привезли до коша в кареті під сміх козаків, які вигукували: «Гей, Потоцький! Потоцький, у тебе розум жіноцький!