Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

татар стільки — скільки макових зерен, що висипалися зі стиглих головок у полі, і сам кримський хан уже на підході з усім своїм військом. Козацький гетьман отримав звістку від своїх шпигунів із польського табору, що завтра на світанку поляки покинуть його й підуть туди, куди козаки дозволять їм піти і де вже була влаштована смертельна пастка. Отже, у Галагана із Зарудним усе вийшло. Тільки якою ціною?! Ціною власних мук.

Адже ще вчора вдень за наказом Хмельницького та Тугай-бея частина козаків і татар загальною кількістю до шести тисяч осіб під проводом Максима Кривоноса попрямували в тил поляків, у дрімучу Горохову Діброву, через яку проходила вузька дорога, затиснута між дерев, і впиралася в майже прямовисну Круту Балку. Тут козаки зупинилися й отримали від свого полковника наказ перекопати цю дорогу глибоким ровом і влаштувати засідку. Туди ж Хмельницький відправив і Тимофія з Марком.

Оглядаючи місцевість, у яку привів своїх козаків полковник Кривоніс, Тимофій пригадав Княжий Байрак — схоже, що батька чекала доля сина. «Не лізь поперед батька в пекло, — мимоволі згадав він прислів’я. — А молодший Потоцький поліз! Тут така сама місцевість — поляки нізащо не зможуть ані розгорнути свою кавалерію, ані вишикуватися бойовим порядком, затиснуті з усіх боків лісом! Для них це місце — вірна загибель. Тільки б вони його не минули!» — думав він, коли злазив із коня.

— Добрий у тебе кінь! Мабуть, витривалий і втоми не знає! І швидкий, як вітер! А очі в нього, наче вогняні! — почув позаду себе Тимофій. Озирнувшись, він побачив молодого козака, який із захопленням роздивлявся Ворона.

Кожна мати пишається своєю дитиною, а Тимофій не гірше від інших матерів пишався своїм конем. Тому він не міг не всміхнутися у відповідь на похвалу Ворона.

— Швидший за вітер! Навіть Тугай-беєві мій Ворон сподобався. Купити хотів! — із гордістю відповів він, а потім вирішив познайомитися з людиною, яка нахвалювала його коня. — Мене звуть Тимофій на прізвисько Красунчик.

Козак, якому сподобався Ворон, усміхнувся й у відповідь подав руку для привітання.

— А моє ім’я — Максим Кривоносенко[6].

— Ти часом не полковника Кривоноса син? — запитав Марко, який теж уже встиг познайомитися з Максимом.

— Ага, — невимушено відповів той.

— Максимко, годі базікати! Іди окопи рити! А ти, Красунчику, чого конем хизуєшся, неначе дівка вродою на ярмарку? Теж бери заступ і ворушися! Потім на коней помилуєтесь!

Троє молодих козаків озирнулися й побачили самого Кривоноса. Полковник нічим не відрізнявся від інших козаків — був також просто вдягненим у світло-сіру свитку, як і інші, тільки піхви його шаблі були багато прикрашені золотом, а в лівому вусі висів золотий кульчик. Тимофій був знайомим із полковником ще з тих часів, коли їздив із Хмельницьким до хана, тому залюбки пішов під його командування. Двоє друзів стриножили своїх коней, пустили їх пастися й вирушили рити окопи поруч зі своїм новим знайомим у вузькій Гороховій Діброві. Максим виявився досить балакучим та дотепним, тож рити окопи під його веселу балаканину було одне задоволення.

Козаки Кривоноса перекопали окопами всю Круту Балку, установили заслони зі зрубаних дерев і гармати, зробивши шлях непрохідним. Тут їм належало чекати в засідці польські війська, як зовсім недавно татари чекали війська Стефана Потоцького в засідці під Жовтими Водами. Крім того, на Росі була зроблена гать, і в такий спосіб польський табір незабаром мав залишитися без води. Усіх подорожніх, що мали необережність пройти або проїхати через Горохову Діброву, козаки ретельно відловлювали й затримували — жодна людина не змогла прийти й доповісти Потоцькому про влаштовану пастку.

А великий коронний гетьман сидів після денного бою у своєму розкішному наметі похмурий. Становище складалося огидне. Вишневецький так і не прибув зі своїм військом. Потоцький не знав, що спеціально відправлені Хмельницьким загони козаків знищили всі пороми через Дніпро, викрали всі човни й восьми тисячам солдатів Вишневецького просто ні на чому було перебратися з лівого берега річки на правий. Мало того, йому донесли, що русини почали будувати гать на Росі, і тепер найближчим часом його табір залишиться без води. Козаки й татари візьмуть його в облогу, коней випасати буде ніде, і тварини попáдають від голоду, закінчаться припаси, не стане води... Потроху Потоцького охоплював відчай. Він розумів, що може погубити і себе, і кварцяну армію, а найближчим часом іншої йому ніде взяти. Залишатися тут і битися він не наважувався — після сьогоднішнього бою коронний гетьман зрозумів, що має справу не зі зграєю нахабних хлопів, а з воїнами, які не поступаються його гусарам і жовнірам у хоробрості й потужності.

— Що цей русин, якого сьогодні захопили в полон? — запитав він свого наближеного.

— Під тортурами зізнався, що козаків близько сорока тисяч і до них усе прибувають і прибувають люди, а татар не менше від п’ятдесяти тисяч, і сам кримський хан іде сюди з усією своєю ордою, — невесело відповів той.

Коронний гетьман піднявся й пішов туди, де катували спійманого козака. Байдуже оглянув Потоцький людину на землі, чиє тіло являло собою суцільну криваву рану.

— Він мертвий? — спокійно запитав він у ката.

— Ні, твоя милосте, непритомний, — відповів той і звернувся до підручного: — Приведи його до тями.

Помічник ката хлюпнув на нещасного водою. Той заворушився, отямився, розплющив затуманені болем очі. Повільно обвів очима оточуючих, і його каламутний погляд зупинився на коронному гетьмані.

— Скільки вас? — запитав Потоцький, ніби йому щойно про це не доповідали.

— Я не знаю нашим рахунку. Може, сорок тисяч, може, п’ятдесят, а може, уже й більше. Люди все йдуть