Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Не ловитиму. Кажу ж — не бійся.

— Ні, я все одно боюся. Дай слово честі, що ти їм нічого злого не заподієш.

— Гаразд. Даю слово честі, — сказав Гедрюс.

— Е-е-е… А пригадуєш, як ти мені велів?.. На, з'їж оцю землю.

— Та це ж гравій. Як же я його з'їм?

— Ну, то ходімо, візьми в садку…

Гедрюс хотів, щоб Расуте поїхала спокійною, тому зробив, як вона хотіла: вирвав гвоздику, що вже відцвіла, взяв біля корінця пучку чорнозему, з'їв і пішов у хату запити клятву водою.

А в хаті мама вмовила тітоньку взяти контрабаса, а сама пообіцяла посолити гриби, а частину посушити в печі. Бо Криштупас, мабуть, чекає контрабаса більше, ніж грибів. Тому кошики з грибами залишили тут, а замість них винесли контрабаса і, на радість Расуте, обережно вмостили на дашку машини.

Провести гостей прийшов і Мікас Розбійник. Мама порадила йому зірвати три гарні жоржини — він тримав їх за спиною. Але, побачивши усіх уже біля машини, Мікас засоромився: як це він при всіх підійде і при всіх простягне… Расуте й так уже мала в руках якийсь вузлик.

Тільки-но Мікас устиг викинути квіти в город, як тітонька Алдуте прибігла нащипати укропу. Дивиться — прекрасні жоржини! Хто ж це їх сюди викинув?

Мікас прискорив ходу і вже зблизька побачив веселу Расуте, гарно підстрижену, в новій сукні, з кришечками білої булки на щоці.

— Знаєш що?.. — сказав він Гедрюсові. — Вирви мені із зошита одного аркушика і позич олівця.

— А навіщо тобі?

— Мені треба. Скажу потім.

Гедрюс повів Мікаса в кімнату, дав йому все, що той просив, і велів поспішати.

Мікас Розбійник скривив голову і аж язика висолопив — так старався гарно написати. Нарешті вивів:

«Расуте!

Ти мині подобаєся, бо ти дуже цикава дівчінка і добра товаришка

Зламався олівець, а Мікас при собі іншого не мав. Ну, хай і так. Похапцем згорнув аркушик і вибіг до Гедрюса.

— Ось, — сказав він, дивлячись Гедрюсові через плече — чи ніхто не бачить. — Передай Расуте…

— Але ж вона ще не вміє читати.

— Нічого… Скоро навчиться. Або Криштупас прочитає. Тільки не тримай так на виду! Неси, — підігнав Мікас і заховався за рогом хати.

Біля машини він з'явився лише тоді, коли Расуте та тітонька Алдуте з усіма перецілувались і вже сіли їхати. Шофер заводив мотора. З одного боку «Волги» стояли тато, мама, Расуте і кіт Смугастий, а з другого вишикувалися Гедрюс, Мікас і Кудлик. Мама усміхалася і напучувала в дорогу:

— Щасливо! Та швидко не летіть!.. Расуте, дивись мені там!

Мікас скоса поглянув на Расуте, а Гедрюс звів очі на контрабас і по-думки прощався з гномами. «Не сердьтесь, що я такий… що Шюрпе замкнув. Щасливої дороги вам… Повертайтеся весною».

І машина, ніби присідаючи попід яблунею, попід кленом, щоб контрабас не зачепився, погойдуючись на вибоїнах та горбиках, виїхала з подвір'я на дорогу.' Тут ще трохи покрутилася, об'їжджаючи городи, а тітонька Алдуте та Расуте ще раз помахали у вікно тим, що залишилися. Одна з жоржинами в руці, а друга міцно стискаючи уже добре пом'ятого Мікасового листа.

Найдовше їх проводжав Кудлик, — він біг за машиною, сопучи і сердячись, що йому прямо в носа бив неприємний дим. Нарешті й він захекався, відстав і поволі поплентав додому, думаючи, що ніхто його тепер так не буде любити, як Расуте.

Зустрів такого ж зажуреного кота Смугастого. Одвічні вороги розминулися, неначе давні приятелі: один задрав хвоста, а другий покрутив хвостом, і пішли кожен своєю дорогою, щоб на самоті ще раз подумати про Расуте…

Гедрюс з Мікасом, сидячи під величезною липою, розмовляли і чистили гриби тітоньки Алдуте. (Недарма ж Мікасова мама казала, що він роботящий лише на чужій садибі…)

— Ну, то як, Лепутісе, ти щасливий? — запитав Єгіс, упевнений, що відповідь може бути лише одна — «так».

Гноми збирались урочисто відсвяткувати зустріч з Лепутісом, а тут з'ясувалося, що всі вони їдуть зимувати у місто. Зустріч перетворилася на проводи. Проводи були зворушливо веселі, ще й зараз хотілося співати, пригадуючи все. Усі пісні переспівали, з найкращими своїми сусідами — Круком, їжаком та Білочкою аж по тричі прощалися. Гноми лежали горілиць усередині контрабаса і, дрімаючи, слухали, як, відгукуючись на звуки мотора, жалібно бринять струни. Почувши Єгісове запитання, всі прислухалися, що ж відповість Лепутіс.

— Не знаю…

— Як так? Ти не знаєш, що значить бути щасливим?

— Не знаю, — признався Лепутіс.

— Ну, добре… — запитував далі Єгіс. — Тоді скажи — їсти хочеш?

— Ні.

— Спати хочеш?

— Ні.

— Нічого в тебе не болить? Не холодно? Повітря не бракує?

— Ні.

— Значить щасливий. А що ще треба?

— Не згоден, — подав голос Міглюс. — Якщо немає горя, це ще не значить, що ти щасливий. Слухай, Лепутісе… Подумай: що б ти зараз хотів?

— Не знаю. В такій темряві дуже важко що-небудь придумати.

— Або скажи, що ти найбільше любиш і чого не любиш? Тобі хто-небудь подобається чи не подобається?

— Всіх, мабуть, люблю. А найбільше мені шкода Крука. Він такий сумний, такий весь чорний…

— А хто тобі не подобається? Може, ти хотів би