Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

подушки який-небудь горбочок чи купку моху. Стомлені, вони миттю поснули. На них сідали, приваблені вогнем, нічні метелики, своїми шовковими крильцями укривали гномів, і ті ще глибше поринули в міцний сон. Тому жоден з них не бачив — і зараз ніхто не може розповісти, — як і звідки взявся біля вогню Лепутіс у вигляді соловейка. Найімовірніше, як і того разу, він, довго не роздумуючи, кинувся в полум'я і, обсмаливши крильця, упав уже гномом поруч зі своїми друзями, які міцно спали, і незабаром теж заснув.

На світанку гноми прокинулися, дивляться — вогник погас, дерева, папороть, трава — весь ліс у сріблястому росяному павутинні. То була така дивовижна краса, що гноми подумали, це їм наснилося. Тому Лемтуріс зовсім не здивувався, коли побачив біля себе Лепутіса, який спав міцним сном.

Навіть всезнаючий Шюрпе і той не вірив своїм очам. Він обмацував землю, крутив головою і ніяк не міг збагнути, чи це такий яскравий сон, чи це дійсність перевершує їхні сподівання.

— Спімо, чоловіки, — промурмотів Аліс— Дуже гарний сон.

Таж чому, коли заплющиш очі, вся ота краса зникає?

Нарешті прокинувся і Лепутіс. Дивно — зін поводився так, ніби нікуди не дівався, і тому ніяк не міг відповісти друзям, як він тут опинився.

— Як і всі. Не знаю…

— А що соловейком літав — теж не знаєш?

— Щось наче снилося. А вам що снилося?

Тут гноми знову подумали, що сон ще триває, — значить, треба ще лежати…

Полежали, перевернулися з боку на бік — дивляться, аж і сонце піднялося понад деревами, і весь ліс ожив, а вони все ще не вірять…

— Якщо так довго роздумувати, — нарешті твердо сказав Шюрпе, — то й усе життя може здатися суцільним сном. Вставаймо і радіймо — Лепутіс знайшовся! — І тихо прошепотів: — Тільки не морочте йому голови розпитами про соловейка. Він знає ще менше, ніж ми.

Весь наступний день, від самого ранку до обіду, а від обіду аж дотемна, по всьому лісу лунав гамір та сміх тих, що прийшли по гриби. Товстенька тітонька Алдуте зі своїми проводирями збирала боровиків, підосичників, груздів і молоденьких підберезників.

Якщо по всьому лісу та ще й по озеру розлягалося «ах-ха-хаа!» — так і знай: тітонька Алдуте знайшла боровика. Всі інші гриби трапляли у кошик, зроблений із ялинкового коріння, з тихішими окликами або й зовсім без ніяких.

А такого гарного кошика, як у тітоньки Алдуте, не мав ні Гедрюс, ні Мікас. Крім того, вони не вміли так весело вітатися з кожним боровиком, який їм зустрічався, тому й кошики у них були значно порожніші. Правда, тітоньці допомагав збирати гриби Кудлик. Він умів винюхати щонайменшого боровичка, лисичку, підосичника, які ледве пробивалися крізь хвою і мох. А на здоровенних поганих грибів мухоморів Кудлик залюбки підіймав лапу, щоб принизити їх.

Коли Мікас з Гедрюсом ходять по гриби, з ними часто трапляється таке: плентаються собі удвох, теревенять та й забувають, куди й чого йдуть. І раптом — за кілька кроків, а то й перед самим носом — стирчить боровик! Між зеленим мохом — темно-коричнева шапочка, а на ній ще й равлик з довгими вусами для краси…

— Боро… — захлинаючись, вигукне один.

— …вик! — закінчує другий, і обидва, мов два бармалеї, кидаються з ножами на грибного короля.

— Я перший побачив! — кричить Мікас.

— Не я, а ти! Тобто не ти, а я! —не здасться Гедрюс.

Після короткої сутички одному дістається общипана, вже без равлика, шапочка, а другому — товста червива ніжка, і краси як і не було… Розійдуться обидва в різні боки, наче мухомора вкусили, до нового гриба, до нової радості й розчарування.

А зараз — може, тому, що Джім поїхав, а може, що приїхала тітонька Алдуте — помітять краєчком ока боровика й одвернуть носи, один дивиться туди, де дятел вистукує, а другий нагнеться пощипати чорниць, які ще синіють подекуди. Мікас хоче, щоб той боровик дістався Гедрюсу, найкращому його другові, а Гедрюс, видно, думає те ж саме — хай той гриб буде Мікасу, доброму другові і двоюрідному братові Януте.

Ну й назбирали ж вони грибів тоді, та ще на другий день уранці! Як побачила тітонька вишикувані в сінях три повнісінькі кошики, та ще маленького кошичка, та ще мішечок поліетиленовий, то аж забідкалась, — як усе це добро довезе додому. А тут ще Гедрюсова мама й молоденької картоплі чималий мішок накопала.

— А ще ж контрабас, — нагадала Расуте, зібравшись і сама їхати до міста.

Вирішили вони прив'язати інструмент на даху машини, але тітонька Алдуте передумала та й каже шоферові:

— Грибів так багато, що доведеться контрабас залишити до іншого приїзду, а на дах покласти картоплю та зо два кошики з грибами.

Ох! Расуте, почувши це, навіть зблідла. У неї аж мову відібрало, хоч перед цим вона щебетала та підскакувала, як сорока, і все Гедрюса дражнила. Хлопцеві було сумно, що сестричка їде, а для Расуте, видно, і Гедрюс, і домівка нічого не важать…

— Чого це ти раптом захвилювалася? — спитав Гедрюс, побачивши, що Расуте мало не плаче.

— Тітонька не хоче брати контрабаса… — відповіла вона.

— Ну то й що? А навіщо він тобі здався?

— Там гномики… — тихенько промовила Расуте. — Вони поїдуть на всю зиму до тітоньки.

Гедрюсу аж у серце кольнуло: «Бач, яка потайна! Ну, постривай!»

— До зими ще доволі часу, — холодно сказав він сестрі. — Тітка ще приїде, а я тут за них уже подбаю…

— Чуєш, Гедрюсику, — почала крутити йому ґудзика Расуте, — ти відімкни замочка і випусти їх, добре?

— Добре. Заспокойся, не турбуйся.

— Тільки ти дивись, не подумай… — насварилася вона пальчиком,