Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
Єгіс, нікому нічого не кажучи, скинув піджака, роззувся і почав стягати з себе сорочку… Всі подумали, що він скине частину одежі і побіжить шукати Расуте. Але силач надумав подарувати Лепутісові «себе»… Так треба було зрозуміти дивну його поведінку.
— За годину повернуся, — сказав він друзям і шубовснув у воду.
«Лепутісе! Лепутісе!» — гукав Єгіс, пливучи то кролем, то брасом, то на спині, то на боці. Він вирішив річечкою допливти аж до самого озера.
Залишився ще Міглюс — останній із гномів, а Расуте все немає.
Поет, маляр і композитор розгорнув невеличкий пергамент, на якому були написані вірші й ноти, і заспівав тоненьким голоском:
Ми крокуєм через горя — Дружні гноми-молодці. Наша пісня понад бором Рознеслась у всі кінці.
Тільки журно нам без тебе, Наш Лепутісе ясний, Тому й пісня лине в небо Трішки на мотив сумний…
Він уже збирався кинути пергамент у воду, як Лемтуріс попросив:
— Не кидай. Заспіваймо ще раз.
І тут — як часто в книжках буває, а ще частіше в житті, — шкутильгаючи, наче кривенька індичка, прибігла Расуте.
— Не могла… — почала виправдуватися крізь сльози. — Кажу: йду ноги мити. Але через той гіпс… Наздогнав, дарунок мій відняв. Каже: «Наллю в ночви — помиєш і вдома…»
— А що ти несла? Чому відняв? Хто? — розпитували навперебій гноми.
— Кон-тра-ба-са хотіла… Була вже винесла, на городі заховала. Тітонька Алдуте приїхала, — каже Криштупас буде вчитися грати. У місто повезуть… А я так хотіла його Лепутісові…
Бідолашна так розплакалася, що сльози горохом котилися по жовтих та фіолетових смужках її сукні, і навіть чути було, як вони падали в річечку.
Гноми почали її заспокоювати. Один порадив Расуте кинути що-небудь інше у воду. Наприклад, кісничка… Але інший відразу ж нагадав, що радити не можна, і Расуте — ще більше в сльози.
Хтозна, може, ті прозорі горошинки і були найщирішім дарунком? Тільки всі раптом відчули — щось трапилося. Щось зробилося не так… Страшно застогнало дерево, яке тримало на собі свого сусіда, поваленого бурею. Із цупких обіймів хмар нарешті вирвався червонуватий місяць. З ялинки, ніби сльоза, шубовснула у воду шишка.
Та Лепутіса все не було. І ніхто не знав, як він мав з'явитися і повернутися до них. Гноми стояли і чекали.
— Ти йди, — порадив Лемтуріс Расуте.
— Піду, — погодилася Расуте і знову розповіла, що приїхала тітонька Алдуте на «Волзі», і що Криштупас збирається вчитися грати, тому тітонька забере дідусевого контрабаса…
Однак, крім цього, вона повідала і новину:
— Тітонька хоче, щоб і я їхала до міста. Гедрюс знову піде до школи, а мені так нудно вдома самій, що я, мабуть, справді поїду… Коли б хоч Лепутіс з'явився… А я то вже справді… Мені треба йти, бо я не знаю…
— Чого ти не знаєш? — запитали гноми.
— Може, нам треба уже й попрощатися? Лепутіс, може, ще захоче пощебетати до самого ранку… Тому я його почекаю вдома. А вже післязавтра, напевно, поїду.
— Добре, — відповів Лемтуріс— Ми всі прийдемо, якщо з'явиться Лепутіс. На добраніч. Дякуємо, що прибігла.
— Добраніч, — відповіла Расуте і, пхинькаючи, пошкутильгала додому.
Гноми ще довгенько стояли, придивлялися — чи немає знаку про те, чи повернеться Лепутіс, чи ні… Але ліс мовчав, місяць знову сховався за хмари, і гномам від довгого чекання стало холодно.
— Занадто ми вірили, що пощастить, — зітхнув Аліс. — Завжди так буває…
— Тсс! — обірвав його Лемтуріс. — Пташка прилетіла!
— Соловейко! Лепутіс!
Пташка на вербовій гілці цвірінькнула, потім знялась і сіла на поручень кладки.
— Та що ж це він по-гороб'ячому цвірінькає, — дуже тихо зауважив Аліс.
Вай-Вай прошепотів у відповідь:
— Ти хочеш, щоб він так одразу й по-нашому… Він он як довго соловейком щебетав…
— А чого це ми шепочемося? Лепутісе, це ти? — голосно запитав Лемтуріс.
Горобчик хурр — і полетів. І знову всім стало холодно.
— Ходімо розведемо вогнище. Посідаємо біля нього й почекаємо ще, — порадив Міглюс, і всі з ним погодилися.
Ледве вони встигли зійти з кладки і вибратися на горбок, як хтось з кущів покликав:
— Гей! Зачекайте! Не кидайте мене!
У гномів аж ноги потерпли. Ось де Лепутіс! Обернулися і з сяючими обличчями почали роздивлятися, з якого ж це куща почувся голос.
— Лепутісе! — розчулившись, не своїм голосом вереснув Вай-Вай.
Але із темряви раптом виринув Єгіс, несучи в руках свою одежу. Він був трохи сердитий і мовчазний.
— Де Лепутіс?! — запитали, все ще не вірячи. — Ах, то це ти?! А ми думали, Лепутіс.
— Думали… А про мене вже встигли й забути? — трясучись від холоду, квапливо одягався Єгіс.
— Думали, що ти так швидко не повернешся, — сказав Лемтуріс. — Може, ти що-небудь помітив?
— Дуже вода холодна… — відповів Єгіс. — А Расуте так і не дочекалися?
— Дочекалися. 'Тільки Лепутіса ніяк не можемо дочекатися. Розведемо вогнище і ще тут побудемо.
Незабаром вони, ніби шестеро чаклунів, посідали кружка, а посередині лишили танцювати веселий, граційний вогник, який, скинувши; із себе білуватий серпанок диму, танцював і червоно освітлював то одного, то іншого гнома-чаклуна, миттю вихоплював із його рук лозинку, трісочку, шматок кори чи пучечок глиці, що пахла живицею.
Зрештою вони оддали вогневі все, що зібрали, і кожен знайшов собі замість
