Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

«Вихована й цивілізована миша, любі діточки, ніколи не буде дерти бджолиних гнізд, хоч би як вони пахли конюшиною, чебрецем, вересом і ще сим-тим. Слухайте та, б'ючи об землю хвостами, повторюйте за мною: що більше бджіл, то більше конюшини; що більше конюшини, то більше корів; що більше корів, то більше молока; що більше молока, то чемнішими стають коти; що чемніші коти, то спокійніше усім нам живеться. Зрозуміли?»

Кіт, уже майже хропучи, кивнув головою. Навряд чи він що-небудь чув, та Шюрпе добросовісно довів казку до кінця:

— Як приємно, що в цьому вулику трапився один такий чемний кіт і одна така розумна миша…

Поки ІПюрпе розповідав казку, миша встигла прогризти більше як половину дошки. Тепер усе залежало від того, що Чорному присниться і коли він прокинеться.

Миша обережно гризла дірочку, а гном засвітив свічечку і голосно читав свою книгу, щоб Чорний думав, ніби казка ще не закінчилася.

Здавалося, все передбачено, сплановано, вирахувано і ніяких несподіванок уже не буде. Та саме в таких випадках життя й любить викинути якусь несподіванку. Часом хорошу, часом погану — устругне і дивиться, як ти, людино чи гномику, вивертатимешся…

Щось подібне трапилось і з полоненими у вулику. Вже миша сказала Шюрпе, що в дошці видно наскрізну маленьку дірочку, вже вчений, закривши книгу, рушив до виходу повз самісінькі котові вуса… Аж тут прикра несподіванка: вулик з подвійними стінками! А проміжок між двома дошками забито мохом.

Миша з досади навіть заплакала. А що лишалося робити Шюрпе? Шюрпе мусив її втішати.

— Нічого, — сказав він, — зроби в моху схованку, щоб Чорний не дістав тебе, і гризи собі далі.

— А ти? — пропищала миша.

— А я?.. — почухав потилицю гном. — Я йому скажу, що він, засинаючи, з'їв тебе. І попрошу зоставити мене на вечерю…

— Ах ви ж сплюхи! Ще й досі не повставали! Мікасе!

Джіме! Боки попролежуєте. Он Гедрюс уже давно по гриби пішов. Аж стогне, стільки боровиків несе. Зараз же мені — раз, два й умиватись!

Отак Мікасова мама, зайшовши до дітей у кімнату, розпочала ще один день пригод, який прозивається п'ятницею.

— А які сьогодні вранішні новини? — хриплуватим од сну голосом запитав Джім.

— А яких вам треба?!. Звісно, є, є. Тато каже, що стара лисиця жила в нашому сіннику. Там під хмизом нора вирита.

— Ну?! — здивувався Мікас. — Може, вона й досі там сидить.

— Авжеж, знайдеш її там… Даремно ви котика втопили. Я аж заплакала… Звернули усе на бідолашного… Добрий був Чорний.

Мікас з Джімом задоволено переглянулися.

— Оті вже мені хлопці… такі жорстокі! — сіла в ліжку Януте: за ніч і забула, що саме вона вчора виказала Чорного.

— Слухайте, тітонько, — вихопився Джім, — а що нам за те буде, як ми Чорного виловимо?

— Як так? А де ж ви його поділи? Глядіть мені, не знущайтесь над звірятком!

— Ми?! — здивувався Джім.

— Якби не тато, ми його не втопили б, — хитрував Мікас. — А то самі ввеліли і самі сльози проливають.

— То ви його втопили чи ні? — серйозніше запитала мама.

— Ну… якщо винагороди не буде, то вважайте, що земля йому пером…

— Будуть, будуть. Я їх примушу картоплю чистити. Приходь на обід — я цепелінів зварю.

— Спасибі, — подякував Гедрюс. — Може, й прийду.

Гедрюс, хвацько оббиваючи росу, почимчикував додому. Ще здалеку він побачив біля вулика Расуте й Кудлика, і йому одразу стало ясно, що «пресконференція» не відбудеться…

— Ах ти ж безсоромнику! Безсердечний! Брехун! — завела сваритися Расуте. — Що ти наробив?! Я так злякалася, так злякалася.

— Чому? Що трапилося?

— Я тобі покажу! Він ще й придурюється, наче нічого не знає. Такий страшний, чорний!.. А як він нявчав! Як він дряпався, бідний, аби ти тільки знав.

— Хто? — уже нічого не розумів Гедрюс. — Що ти вигадуєш?

— Ти сам вигадуєш! Ще й вічко заліпив… Хотів, щоб він задушився? Ти не уявляєш, як він нявчав!.. Бідний котик.

— Який котик? — вигукнув Гедрюс, аж Кудлик злякався. — Там була миша, а не кіт. — «Невже, — подумав хлопець, — Шюрпе зумів обернутися на кота?» — А може, то був не кіт? — запитав. — Який він? Смугастий, чи в плямах, чи ще який?

— Не прикидайся, не прикидайся… — сокорила Расуте, вже й не знаючи, бреше Гедрюс чи каже правду. — Не смугастий, не плямистий, а Чорний! І Кудлик може посвідчити. А як же я перелякалася!.. Хоч би не захворіти.

— Справді, це не я зробив, — сказав Гедрюс, заглядаючи у вулик. — Це вони самі навмисне свого кота сюди вкинули.

А Расуте все щебетала й щебетала — як вона, ставши біля вулика, побачила Кудлика, як заспокоїла його і почула, ніби там щось усередині нявчить і як насилу зсунула із вулика кришку… Гедрюс мало що слухав з її розповіді, бо його серце, ніби полум'ям обпекла думка: «Це, певно, Януте їм сказала про мишу і гнома, яких учора побачила у вулику…» Цього від неї Гедрюс справді не чекав.

А далі — ще болючіша думка: «Хтозна, чи Чорний з'їв Шюрпе, чи не з'їв?»

Хто тепер знає про це? Хто скаже?

Расуте нарешті все виклала і почала запрошувати на сніданок, але Гедрюс тільки головою похитав, зітхнув і здавленим голосом спитав: