Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— А може, мене якраз і впустили сюди… добрі люди… знаючи, що я дуже голодний… Га?

— То, може, ти скажеш, для чого вони і мене тут зачинили? Так навряд, щоб я тобі знадобився на вечерю чи сніданок.

— Не дуже… — погодився Чорний, пильно оглянувши Шюрпе. — Тим часом мені вистачить і миші.

— Почекай, — не піддавався гном. — Потерпи до ранку, подрімай трохи.

— Я голодний, сто чортів! Розумієш? А тут ще й миша — як я можу задрімати?

— Я розповім казку… І домовимося: якщо тобі завтра не дадуть їсти — жери хоч нас обох — я й слова не скажу.

— Ну, добре. А про що та казка?

— Про двох королів.

— Королів?.. — розчаровано протяг Чорний. — Королі зникають, а коти були, є і будуть. Розкажи мені краще що-небудь про кота.

— Буде й кіт, буде, — пообіцяв Шюрпе. Він зітхнув, одклав набік книгу і, не поспішаючи, почав розповідати.

— Давно-давно колись в одному королівстві жив-був король. Мав крісло, яке всі називали престолом, залізну шапку, яку називали короною, руду бороду, коня в яблуках — його називали рисаком — і ще дещо.

— А як називали бороду? — запитав Чорний.

— Тільки одна борода й мала справжню назву, а все інше… Та не в цьому суть. Король був дуже лютий: гнівався, коли скрипів престол, лютував, що корона тяжка, кінь великий, а він такий малий… Як треба було сісти в сідло, в нього обов'язково щось десь рвалося, тріскалось… Тому король купив собі воза і наказав називати його каретою, найняв кучера і, погладжуючи бороду, роз'їжджав собі по своєму королівству.

— А де ж кіт? — запитав кіт.

— Буде, буде, — пообіцяв оповідач і подав миші знак, щоб вона займалася своїм ділом.

— От зібрався якось король у гості. Було це влітку, на дорогах здіймалася страшна курява, і король бурчав, що від пилюки потьмяніла його корона, борода та ще дещо. Раптом кінь чогось злякався. Кучер кричав: «Тпру, тпру!», але рисак летів галопом, доки віз не зачепився за прикордонний стовп і перекинувся. Володар беркицьнув у рів, аж корона з голови злетіла. Кінь у яблуках і кучер звели воза, стоять, ноги у них трусяться, руки тремтять і таке інше.

«Ах ти, сякий-такий! — закричав король і вихопив у кучера батога. — Конем правити не вмієш!..» — «Та він же злякався, володарю… Ґедзь його вкусив…»

Але король не слухає кучера, та лясь, лясь його батогом по чому влучить — по спині, по ребрах. А тоді звелів коня випрягти, а замість нього запріг кучера і наказав везти себе додому, бо з такою погнутою короною та розкуйовдженою бородою у гості не можна їхати. І всю дорогу король кричав «но!» та ляскав біля його вух батогом.

Надвечір до краю змучений чоловік насилу доплентався додому. Дивиться: горщик каші стоїть під подушкою, а жінка розіслала на столі шовкову хустку, жару в праску насипала — вбрання своє прасує. Як побачила чоловіка, праску відставила, а кашу на стіл, ложку та ще щось. «Прошу, чоловіченьку. Призволяйся».

Поклав кучер люльку на підвіконня, покуштував — а каша пригоріла. Не вишкварками і не ячменем пахне, а відгонить димом.

«Та що ж це таке? — каже він. — Цю смалятину і свині не їстимуть!..»

«Не гнівайся, — просить жінка, — кури в город забрели, поки вигнала, каша й пригоріла. Думала, не помітиш…»

«То он як? Не помічу?!» — кучер пожбурив миску з кашею у вікно, штурхонув стільця, стілець зачепив глечика.

Глечик з молоком розбився, і господиня вибігла надвір по ганчірку молоко витерти.

Облизався кіт і знову питає у гнома:

— А де ж кіт? Кіт де?

— Зараз, зараз, — відповів Шюрпе і ну розповідати далі:— А кучер, гнівний та сердитий, схопив свою люльку і — я вже не знаю, як воно трапилося, — навмисне чи ні, розсипав на хустку присок із люльки, вилаявся і ліг спати.

А господиня дивиться: ту кашу, що чоловік викинув, собака під тином уплітає — аж за вухами лящить.

Він думав, йому таку смакоту дали за те, що добре садибу стереже, і як побачив господиню, кинувся до неї лизнути в подяку як не щоку, то хоч руку.

«Геть!» — раптом зарепетувала господиня, ще й ударила собаку черевиком у бока.

Заскавулів собака і, підібгавши хвоста, подався під кущ порічок. А там грібся півень.

«Геть! Геть звідси! Це моє місце!» — загавкав Рябко і ні з того ні з сього хап півня за хвоста. Хвостатий співун як загорланить та ходу з-під куща, а три його найкращі пір'їни так і залишились у собачій пащі.

«Як же я тепер такий курам покажуся?» — забідкався півень, побоюючись вийти на видне місце. Дивиться…

— Кіт! — відгадав кіт.

— Він, — ствердив Шюрпе. — Славний такий котик. Ситий, у гарному настрої, чепурненько причесаний — сидить собі й усміхається, думаючи, що б це приємне сказати тому півневі. А півень як загорланить:

«Ще й ти з мене глузуватимеш!» — та як дзьобне котові десь біля ока, — той мало не осліп, бідолаха.

Тоді розлютувався кіт, нагострив пазури об кошика, що лежав недалеко перевернутий, і каже собі: «Ну, стривай… Якщо він так, то і я піду й кого тільки зустріну, того й роздеру. Курку — то курку, свиню — то й свиню, будь-що…» І рушив через подвір'я у поле — та все видивляється, на кому б це свою злість зігнати за те, що півень на нього напав.

Під лісом у сухому бур'яні бігала польова миша, — сама сіра,