Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
— Може, хочеш горіхів? Ось, держи руку…
— Чорний повернувся! Чорний! — вигукнула Януте під вікном. — Киць-киць-киць-киць…
Мікасова мама різала саме почеревину на цепеліни. Як почула новину, відпанахала добрий шматок, взяла ще й кілька вишкварок і майже побігла надвір. «Де ж той нещасник, оббріханий та ще й безневинно покараний?.. Хороший мій, невідомо, де був і чого натерпівся…»
— Киць-киць-киць! Іди сюди, котику, іди…
Кіт Чорний відчув себе зовсім як у тій казці Шюрпе. Шибеників не видно, зраду Януте Чорний не дуже осуджував: добрий кіт повинен запобігати ласки в господаря. Ось як зараз… Можна сміливо задирати хвоста і втішатися усіма щедротами домашніх — і тих, що так скучили за ним, і тих, що тепер каються.
А тим часом, нічого не відаючи, Джім з Мікасом прямували до Гедрюса визволяти свого кота… Ішли й розмовляли:
— Не поспішай так, — сказав Джім. — Краще буде, якщо Гедрюс знайде його сам у вулику.
— А може, він уже й знайшов? Гедрюс рано встає.
— Ото добрячу штуку устругнули, правда?
— Добрячу, — погодився Мікас. — Ще й цепелінів заробили і кота врятували.
— Я знаю, що роблю…
— Ти спритний… Тобі, видно, і в школі п'ятірку — раз плюнути?..
— Звичайно! — відповів Джім. — У школі я ще й не стільки коників викидав.
— От шкода… — сказав, трохи подумавши, Мікас: двоюрідний брат незабаром поїде, а йому доведеться знову йти до школи.
— Чого шкода?
— Не знаю…
— Добру штуку ми втнули, ой добру!..
Прийшовши на подвір'я, вони побачили Расуте, яка, обіпершись на милиці, заглядала у вікно до хати.
— Расуте! — гукнув Мікас. — Що ти там побачила?
— Гедрюса, — відповіла вона. — Нічого не їсть, мовчить… Мами немає, а він лежить і плаче.
— А що ж із ним трапилося? — запитав Джім. — Ходімо провідаємо.
— Расуте, — на всякий випадок поцікавився Мікас, — наш кіт Чорний до вас не приблудився?
Дівчинка подивилася на Мікаса, як на справжнього розбійника, і погрозилась йому пальцем.
— А тобі ще влетить! Ой влетить!..
— За що?
Расуте ще й сама тоді добре не знала, за що, але відчувала, по очах бачила, що це за відвідувачі… Обидва так хитро позирають, а про ногу ніхто й не спитає. А того кота — Гедрюс, мабуть, правду казав, — самі зачинили, самі й шукають…
— Немає вже вашого котика, капець йому… — збрехала вона. — Упхнули, а він за ніч і задушився.
— Брешеш, — не повірив Мікас.
— Ну… не міряй усіх на свій аршин! (Цей вислів вона перейняла в Гедрюса, бач, як зараз до речі!) Можу вам і місце показати, де ми його поховали. Я вже й квіточок там насадила…
Джім, усьому повіривши, присвиснув і сказав Мікасові:
— То, може, рушили назад? Хотіли добро зробити, а воно не вийшло… Все одно цепеліни вже готують. Прийдемо додому та наїмося на поминках.
Щоб не засміятися, Расуте нагнулась і стала обмацувати свою загіпсовану ногу.
— Болить? — нарешті зволив спитати Мікас.
— Як же не болітиме, — відповіла дівчинка. — Стільки виходили, поки того котика поховали…
Почувши розмову, з хати вийшов Гедрюс — заплаканий, сердитий, голову похнюпив.
— То, значить, хворієш? — заговорив Мікас. — Прийшли запросити на цепеліни.
— Расуте, одв'яжи Кудлика. Нацькую, щоб вашого й духу тут не було.
— Ну-ну! — здивувався Джім. — Адже наш кіт задушився, а не твій.
— Гедрюню, — засокорила Расуте, — я вже їм розповіла, що ми Чорного поховали.
Та Гедрюс на ці хитрощі не пристав.
— Ваш кіт мого гномика зжер! — викрикнув він і, схопивши Мікаса за плечі, тряс його доти, поки знову заплакав.
— Якого гномика?! — тепер уже здивувалася Расуте.
— Справді, якого гномика? — запитав і Джім. — Дженні казала, що бачила там тільки мишу. Отак за мишею побиватись?
— А вам яке діло? — ошалів Гедрюс. — Чого це ви поприлазили зі своїми котами?! Мов якісь розбійники! Ночами…
— Ах, так?.. — Джім весело потер долоні. — А хто наших лисенят випустив? Думаєш, ми не знаємо, як ти уночі в сінник заліз? Хочеш, ми Януте покличемо, хочеш?
Тепер уже Расуте розсердилась на Гедрюса: випустив Мікасових лисенят — не каже, впіймав гнома — не каже. Питає, де його окуляри, Гедрюс теж не каже! Плач, плач, лий тепер сльози, розбійнику, головорізе!.. Більше ніколи не назве його «Гедрюня».
Гедрюс дотямився, що Януте все їм розляпала, — що було і чого й не було. Він міг захищатись — адже Януте сама витягла кілочок із дверей клітки, — але Гедрюс ніколи ні на кого не скаржився і зараз поводився як справжній лицар — «не топив» Януте.
— Лисенят випустив, кота нашого задушив, ще й сорочку рве Мікасові! — гнівався Джім.
— Не треба було так швидко ховати, — сумно промовив Мікас— Може, Чорний ще й вичуняв би.
— Вичуняє… біжіть додому і знайдете свого кота, — нарешті виклав Гедрюс усю правду.
— От Расуте!.. Ну й бреха ж! — зрадів Розбійник. — То, може, ходімо до нас на цепеліни?
— Захочемо, то й самі зваримо, — за обох відповіла Расуте.
— Ну, що ж, шкода… — закінчив невеселу розмову Джім. — Такі немічні інваліди… Цепеліни вам не завадили б. Чао!
Гедрюс мовчав.
