Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Так, так… — підтримав головуючого Аліс. — Єгісові іноді хочеться, щоб його всі боялись. Я пропоную триматися середини: робімо добра стільки, скільки хто може, але не забуваймо й отого: «Гей, ховайтесь!»

Аліса підтримав і Лемтуріс: йому, мовляв, немає чого із сказаного тут ні відняти, ні додати. Гномам слід бути обережними, але, визволяючи Шюрпе, він усе ж пропонує скористатися допомогою Расуте. Хто ж, як не вона, зможе відліпити вічко у вулику?

— Ні! — запротестував Єгіс. — Ми не можемо ризикувати своїми хлопцями. Завтра зробимо який-небудь інструмент, покличемо на допомогу Крука, їжака, і коли стемніє…

«…в похід!» — ще хотів сказати Єгіс, але на верховітті Крук раптом каркнув:

— Гей, ховайтесь!

Вдруге повторювати гномам не було потреби. Коли на лісовій стежці з котом у торбі з'явилися Джім та Мікас, гномів неначе вітром знесло в глибину лісу. Одні втекли, злякавшись несподіваного окрику, а інші, — радіючи, що трапилась нагода здихатися набридлої балаканини.

Після неприязної розмови з гномом Гедрюс того дня до вулика більше не підходив, і Шюрпе підганяв усіх, щоб швидше бралися до роботи. Смугаста гусінь притихла і почала прясти собі шовк, а миша згризла ще одного горіха і взялася гризти стінку вулика. Дошка була хоч і товстувата, але не з дуже твердого дерева, і, за розрахунками вченого, миша до ранку, найпізніше до обіду наступного дня, мала прогризти її.

А надвечір, коли об дашок затарабанив дощик, а у вулику робота аж кипіла, Шюрпе раптом почув чиїсь кроки і таємничий шепіт. То Мікас з Джімом підняли дашок вулика і витрусили всередину свого полоненого. Кіт Чорний, призвичаївшись у торбі, дряпався, нявкав і довго не здавався. Нарешті, опустивши дашок на місце, шибеники, попирскуючи од сміху, чкурнули геть. Кіт, навіть не роздивившись на нове місце, занявчав ще страшніше і застукав хвостом об рами.

— Гей, тихше! Ти тут не один, — обізвався Шюрпе, бо той вибив у вченого книгу з рук.

Чорний — цап! — і підчепив пазуром гнома за загривок. Вишкіривши зуби, кіт просичав:

— А ти хто такий?

— Як бачиш… — відповів Шюрпе. — Тільки благаємо, — не зганяй на нас свою злість.

— Зжену!.. — пригрозив кіт.

— Відпусти! — спокійно промовив гном. — Ми такі самі полонені, як і ти.

— Мене за що?! За що?! — волав кіт, у безнадії поглядаючи у вічко. — Весь вік мене шанували і пестили. Ніякого свинства я їм не вчинив. Гей ти, людинко! Чуєш, що я кажу?

— Чую. Тільки не кричи так. У вухах лящить.

— І хай лящить! Тобі добре, ти знаєш, за що тебе посадили. Гей, допоможіть! Лю-юди! — завів знову кіт.

В тому крику було чимало гордості, вчувалась і нотка зловтіхи, зрештою Чорний, як досвідчений артист, закінчив свою арію плачем, що брав за серце:

— По-ми-лу-у-у-йте! Я не винуватий!..

— Браво! — зааплодував Шюрпе. — Браво!

— Тобі добре, — правив своєї кіт. — Ти, видно, знаєш, за що тебе посадили.

— Якщо тобі від того полегшає, — мовив учений, — я скажу, в чому можна було б тебе звинуватити.

— Невже?!. — трохи здивувався, а трохи пригрозив кіт.

— Кажеш, тебе любили, пестили… — почав Шюрпе, заступаючи мишку, яка ледве дихала від страху. — Але сховай пазури і скажи, вельмишановний, а ти сам любив кого-небудь?

— Лю-бииив… — нетвердо відповів кіт.

— Хтозна?.. Всіх великих звірів і людей ти ділив на потрібних і непотрібних тобі, а всіх дрібніших — на їстівних і неїстівних. Чи ж не так?

— Я тобі розкажууу, розкажуу, роззззкажуу!.. — обіцяв кіт, нагострюючи пазури.

— Навчився муркотіти, — вів далі Шюрпе, — лащитися, щоб господиня налила тобі молока, а Мікас почухав спину… А якщо хто брав тебе за лапу, вона була така лицемірно-ласкава, навіть ніжніша за твій хвіст.

— Але ж я повинен був втягнути пазури! — викрикнув Чорний. — Я їх любив і любитиму, аби мене тільки випустили.

— Аби випустили, аби молока дали… А нап'єшся, хвоста задереш, і куди та й любов дінеться. Мотор муркотіння вимкнуто.

При цих словах Чорний навіть засміявся — так точно визначив гном його вдачу.

— А, скажімо, собака — той справді любить. Ситий чи голодний, гладять його чи б'ють — він ніколи не лицемірить і ніколи не зрадить.

— Раб! Підлабузник! Нікчема! — сердито промуркотів кіт.

— Сумніваюсь… — відповів Шюрпе. — Це твоя дружба більше схожа на підлабузництво. Та не сердься, не сердься… Правду кажучи, твоя лагідність — це тільки плата людині за добрі харчі та нічліг.

— Яка плата?! — гнівно вигукнув Чорний. — А хто мишей ловить?! Далися йому ті пазури… А що б я без них робив?

— А що лихого тобі зробили миші?! — не стримавшись, пискнула миша. — Що лихого заподіяли тобі ті нещасниці?!

— Ааа, —зрадів кіт. — То тут і миші є! Ану, виходь, покажися…

— Не чіпай її, — сказав Шюрпе. — Я тебе дуже прошу.

— Як-то «не чіпай»? Цілий день у роті й ріски не було — і не чіпай!..

— Зрозумій, ми тут усі в неволі. А як почнемо ще й одне одного гризти…

— А може, спробуємо, га?.. Ви тут, бачу, горіхами ласуєте, а мені що запропонуєте?

— Якщо нас годують, то й тобі що-небудь принесуть, —