Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

І привів до вулика Януте, ще сповнену сумніву.

Читаючи все своє життя книги, Шюрпе, може, й не став щасливим, але знання, якими він збагатився, допомагали йому вгамовувати будь-який страх і всюди заховувати спокій. І в час веселих веснянок, і в осінню сльоту учений був однаково врівноважений. Отож і зараз, потрапивши в біду, Шюрпе не розгубився.

«А коли б я розгубився, — спокійно міркував полонений, — то мені було б ще гірше». Обдивився, пошукав, чи, бува, не знайдеться у вулику якої дірочки чи щілинки. Та й інструменту ніякого немає, щоб прорізати стіну. Що ж робити? Чекати на допомогу друзів і, не марнуючи часу, далі читати книгу. Більше нічого не лишалося.

Ні, це ще не все. «Подумай, Шюрпе…» — сказав сам собі Шюрпе і глибоко задумався.

У вулику, крім нього, була миша, кілька метеликів молі і товста, смугаста, як котячий хвіст, гусінь з пушком чорного, червоного і жовтого кольору. Таким барвам міг позаздрити будь-хто. Але гусінь була дуже сумна. Ледве повзала по краєчку рами та все бідкалася:

— Помру… Відчуваю, що помру. Хоч би встигнути ниток напрясти.

— Не помреш, — сказав їй Шюрпе, але гусінь, видно, не зрозуміла його. А коли б і зрозуміла, то все одно не повірила б.

— Не доведеться вже простирадла собі виткати… — жалісно примовляла гусінь. — Закутаюсь і помру. Кінець мені, кінець.

— Так ти ж обмотаєшся своїми нитками, станеш лялечкою. Вся розтанеш, проспавши зиму, а навесні твій шовковий кокон розірветься і ти знову оживеш. Будеш метеликом рідкісної краси.

— Ох, кінець, усьому кінець… — пхикала гусінь. — Так і не встигла обгризти всього листя, так і не встигла…

«Нічого ти не знаєш, — думав Шюрпе. — На тебе ще чекає чудове літо, квіти, солодкий нектар і багато різних пригод. Лізь тільки вище, дурненька, щоб тебе миша не дістала. Не будь ледарем, ворушися. Постарайся напрясти якнайбільше ниток. Зима може бути люта, а вулик порожній — добре закутайся».

І погляд ученого знову впав на книгу, де саме було написано про різні стадії розвитку комах — від яєчка до метелика. Метелик одного погожого дня, можливо, сяде дівчинці на щоку, а вона засне, і їй присниться такий чудесний сон, якого вона ніколи не забуде. А колись, як дівчинка стане вже дорослою, той сон і метелик зігріють їй серце. І саме тоді, коли це тепло буде кому-небудь украй необхідне…

Отож у тій книзі Шюрпе вичитав, ніби все, що нас оточує і що ми бачимо — від маленької травинки й камінчика до зеленого листочка, а від листочка до метелика, а від метелика до лисиці, лева, гнома й людини — усе між собою пов'язане, переплетене, а все разом зігрівається сонцем на тому самому лоні природи. Від травинки, від жучка до людини. Камінчик і гора, гном і велетень стали ніби братами. Соловейко чи гном Лепутіс — між ними не така вже й велика різниця… Треба ще набратися розуму з тієї книги «Метаморфоз», може, й справді пощастить знайти рецепт, як їм, шістьом, повернути до себе сьомого — найменшого й найулюбленішого.

Поки Шюрпе роздумував над цим, миша, що влізла до вулика поласувати вощиною та пополювати на нічних метеликів, стала качати й гризти горіхи, які Гедрюс приніс не полущивши.

Учений вже був розсердився, що миша дуже гуркотить і заважає йому читати. Але мудрий і з поганого зуміє видобути щось хороше. Хай миша одного горішка розгризе, другого прогризе й віддасть Шюрпе. Так вони й домовились. «А далі, — промайнула в Шюрпе думка, — хай вона вилизує мед і помаленьку гризе стінку вулика. Ось і буде вихід».

Учений нарешті заспокоївся і, з'ївши одного горішка, знову втупився в книгу.

— Ти ближче не підходь, — прошепотів Гедрюс Януте. — Стань отут і слухай. Зараз я заговорю до нього.

Януте кивнула головою. Гедрюс підняв дашок вулика і заглянув усередину. Однак на цей раз він нічого не побачив, крім мишачого хвоста і двох вигризених горіхів. Але Гедрюс знав, що Шюрпе ніде не міг подітись і, прикинувшись, що бачить його, трохи спогорда запитав:

— Ну, то як? Сподобалися горіхи?

Шюрпе не відізвався.

— Чого це ти вже й не розмовляєш? Може, ще чогось принести?

Коли ти весь час мовчатимеш, я подумаю, що ти втік, і більше не принесу тобі їсти, — легенько присоромив його Гедрюс і тим самим показав, що він Шюрпе не бачить.

Та гном і на цей раз не обізвався.

— Гей! — уже сердито гукнув Гедрюс. — Я тут разом з Януте. Вона дуже хороша дівчинка. Скажи їй що-небудь.

— Де він? — не витримавши, нагнулася над вуликом Януте.

— Він десь тут… Раніше сидів у цьому кутку й читав, поклавши книгу на коліна.

— То куди ж він тепер подівся?

— Я ж казав… Я б тобі дав окуляри… — спробував пояснити Гедрюс. — Вони були такі, ніби чародійні…

— Ану тебе, брехунець, — сказала Януте.

— Слово честі! — запевняв Гедрюс. — А кому ж я приніс оті горіхи? А мед? Кому?

— Та он же миша! Бррр, як я боюся!..

— Справді, миша… — сказав Гедрюс, наче раніше він її не бачив. Він будь-що хотів якось пояснити таємниче зникнення гнома. — Ти розумієш… адже ці гноми — не так собі гноми. Вони, мабуть, виникли з мишей. І мій дідусь так пояснював. Вони почали виконувати різні роботи, ходити на двох ногах і поволі-поволі стали гномами. А це він був зачинений без роботи — трах! — і знову став мишею.

— Годі тобі вже вигадувати…