Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Шукаючи гномів, Гедрюс проґавив боровиків. Назбирав різних підберезників, сироїжок, а до них ще й підозрілих слизняків. А тут прийшов додому й довідався, що Расуте швидка допомога відвезла до лікарні.

Тепер, коли нещастя здавалося вже не таким страшним, Гедрюс знову почав думати, як наловить гномів і де їх подіне. Візьме дірявого акваріума, що валяється на горищі, витре пил, усередину накладе гарних цяцьок, прикриє склом чи дощечкою — і хай собі живуть. Буде там їм і сухо, і тепло. Дасть їм меду, горіхів, насипле насіння.

«Курорт, — згадав Гедрюс— Ось як називається таке життя. Курорт…»

Так він і задрімав, мріючи, як усе це покаже Януте, вчительці та ще декому. Можливо, навіть усій школі і всій республіці…

А Расуте мама постелила надворі картате рядно, яке своїми барвами приваблювало метеликів та жуків. Тому Расуте швидко забула про неприємну розмову з Гедрюсом і, затамувавши віддих, дивилася, на які кольори найбільше сяде метеликів.

Коли один з метеликів — у великих вишнях, з розцяцькованими крилами — сів Расуте на щоку, вона обережно заплющила очі, щоб не сполохати його, і незчулася, як і задрімала.

Спав Гедрюс, сопіла Расуте, і навіть Кудлик уві сні слину пускав. Тому, крім курей, що дуже перелякалися, ніхто не бачив, як на подвір'я спустився Крук. Він доти не складав своїх чорно-синіх крил, поки з них не сповзли на землю два пасажири — Лемтуріс та Шюрпе з товстою книгою під пахвою.

— Ух! — мовив Шюрпе, злегка здригаючись. — По правді признатися, мені було страшнувато.

— Треба було міцно вчепитися обома руками, — після всього повчав Лемтуріс.

— Дякую, що нагадав! Я ж обіруч тримав книгу.

Останнім часом Шюрпе всюди носився з товстою книгою, у якій було зібрано найрізноманітніші таємниці, що їх по-вченому називають «метаморфози». Шюрпе квапився перечитати її, поки ще не одлетіли у вирій співочі птахи, і хотів довідатися, чи гном, який став соловейком, може знову стати гномом. Інакше кажучи, чи є ще надія повернути Лепутіса.

Шюрпе не гаяв би часу на переліт сюди, але він знав, що наближається сльота і треба знайти затишне місце, де б він міг спокійно сидіти й вивчати книгу.

— Ось бач, — показав Лемтуріс на вулика. — Він зовсім порожній. Нашкребемо воску, зробимо свічку — і матимеш чудове місце для читання.

— Зараз подивимося, — сказав Шюрпе і рушив до вулика.

А Крук у цей час підійшов до того місця, де лежав Гедрюс, сів у затінку під яблунею і, похитуючи головою, обдивлявся хлопчика. Крук догадувався, що сниться Гедрюсові; а що птах був мовчазний, то лише зітхнув і полетів собі в ліс.

Лемтуріс зірвав травинку, підійшов до Гедрюса і полоскотав йому за вухом. Гедрюс крізь сон як схопить її — думав, що то муха, — але відразу ж промайнуло інше: «Це не муха, це витівки Расуте». І, все ще не розплющуючи очей, він сказав:

— Іди, іди… Знаю, що це ти.

— Гедрюсику! — тихо-тихо покликав його Лемтуріс.

Гедрюс схопився. «Ох, як щастить і як не щастить! Є гном, а немає шапки…»

— Що з тобою? — запитав гном, збагнувши, що Гедрюс подумав щось недобре.

— Нічого, щось снилося, — відповів хлопчик. — Я ще й досі не вірю — невже це ти?

— Я… — відповів гном. — Тут і Шюрпе. Зараз з'явиться. Слухай, — ще ближче підійшов до нього Лемтуріс, — коли стемніє, ти зможеш тихенько вийти з хати?

— Зможу, — відповів Гедрюс. — Через віконце в коморі. Расуте засне — тоді можу піти й повернутися, коли захочу.

Довідавшись, що він має зробити увечері, Гедрюс нарешті насмілився запитати: чи не змогли б гноми, — хай не всі, хоч один, — показатися Яну-те, двоюрідній сестрі Мікаса Розбійника. Вона дуже гарна, дуже добра і, крім того, зовсім не схожа на інших…

— Не знаю, — трохи спохмурнівши, відповів Лемтуріс. — Тепер ми зовсім не маємо вільного часу, і поки не порадимося гуртом… Не знаю, — повторив гном.

В цей час із вулика виліз пропахлий воском Шюрпе і весело сказав:

— Чудово! Навіть віконце є. Я там уже й книгу залишив, — і недбало кивнув головою — привітався з Гедрюсом. Хлопець так само кивнув і опустив долу очі, аби гноми не зрозуміли, що він зараз подумав…

Расуте виспалася вдень, а ввечері лягла в ліжко і як розгулялася! Завела розповідати, як лікарі її просвічували, як гіпсували ногу та як хвалили, що вона така терпляча дівчинка… Гедрюс уже й сердився, і гримав на неї, щоб спала. Сестра стихла, говорила щось пошепки до себе й співала пісеньки гномів. Було ясно, що вона так швидко не засне. Гедрюс, побоюючись, щоб самому не задрімати, відсунув убік подушку і спустив з ліжка одну ногу.

Як тільки Расуте заснула, він обережно встав… А тут, як на зло, почала скрипіти підлога, бо стелили її після пожежі із сирих дощок. Після кожного кроку-скрипу Гедрюс аж дух затамовував. Трошки почекавши, він потихеньку одягся, переліз по ліжку — аж спітнів від напруження — і нарешті виплигнув через вікно в садок, де вже на повну силу грав оркестр коників.

Під повіткою по-дружньому гавкнув Кудлик. Гедрюс багатозначно шикнув на нього і підбігцем подався до садиби Мікаса Розбійника. «Добре, що в них немає собаки», — подумав, відсапуючись від бігу, опівнічник. Світив повний місяць, приємно було йти понад паруючим озером, від якого віяло теплом. Але доріжка уперто вела в чорний ліс, і Гедрюсові стало трішки страшнувато. Він витяг із кишені ліхтарика, але той ледь жеврів, наче вогник цигарки, коли йдеш проти вітру. Гедрюс уже шкодував, що не взяв милицю в Расуте. В сутінках скидалася б