Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Хай тобі грець! Хай тобі грець!

Расуте ще не плакала, лише подумала, як це трапилося, що вона впала не на солому, а вдарилася об тверду землю. Потім хотіла підвестись, але її ноги, завжди такі слухняні, закричали від болю: «Ні, ні! Полеж, полеж!» Особливо права, — біля ступні пекло вогнем, а зсередини щось ніби розривало. «Що ж тепер буде?» — злякалася Расуте й заплакала.

Проте курка-крикуха зробила добре діло, бо тихий плач Расуте хто-зна, чи й швидко почули б.

— Хай тобі грець! Хай тобі грець! — не вгавала зозуляста, аж поки вийшла Мікасова мама з корівника: чи не з'явився часом поблизу тхір чи лисиця. Побачивши Расуте, вона обмацала її набряклу кісточку й подумала: «Або вивихнула, або зламала. Треба батьків повідомити та швидше до лікаря везти».

Ой як хотілося Кривій знайти для своєї родини безпечний куточок! Хай би був і тісний, і не дуже зручний, аби лишень подалі від тієї смердючої клітки з лисенятами.

Завела каченят у повітку. Ні корова, ні овечка, ні, зрештою, навіть кабан, співчуваючи їй, лихого слова не мовили, а Майстер чомусь узяв і вигнав. («Вам тут не місце…») Поріг у курнику був для каченят занадто високий: понабивали вола — не перестрибнуть і край; а щоб дощечку покласти, — ніхто не догадається.

Повела їх індичка у сіни. Скільки їм того місця треба — посиділи б під драбиною, подрімали б спокійно хоч одну ніч. Де там! Джім з Мікасом, лаючись, віником їх вигнали геть.

…Шаль, жаль, що домашні тварини і птахи, живучи так близько з людьми, не можуть сказати їм найнеобхідніших речей. Кривій здавалося, що вона значно краще знає людей, ніж люди, скажімо, знають індиків. Оточені безліччю речей, зайняті різною роботою, люди завжди чимсь надто заклопотані і не мають часу уважніше придивитися до своїх чотириногих та пернатих друзів. Брязкають відрами, гуркотять всілякими машинами… Де там їм прислухатись до стурбованого кохкання Кривої чи глянути в розумні очі своєї корови?

Адже того ранку, коли всі обступили мертве каченя, Крива щосили намагалася показати їм, криком кричала, що отам, біля складеного сіна, в кутку, є місце, схоже на нору. Там і ховається ота зарізяка. Доки ви не випустите лисенят, вона не даватиме спокою: ночами ловитиме собі пацюків, а своїм дітям душитиме по каченяті.

Та хіба ж вони зрозуміють! Позатикають, заб'ють усі щілини, підіпруть двері в сіннику, а самі підуть у хату і спатимуть собі спокійнісінько. не чують, як вона цілу ніч благає лисицю:

— Краще мене, мене, Криву, вбий.

— Зачекай… і на тебе прийде час.

— Не лізь, очі виклюю! Буду кричати!..

І індичка справді кричала, але господарі її не чули. Намагалася сховати каченят під крила, але вони уже підросли — і всі там не вміщалися.

Лисенята пищали, зубами та кігтями дряпали дверці клітки — рвалися до матері. Лисиця підплигувала, намагалася хоч лизнути їх крізь дротяну сітку, але клітка стояла високо, та ще була з усіх боків дровами закладена. Це Джім так видумав, мовляв, коли дверці відчинятимуть, то щоб лисенята не могли прошмигнути надвір і щоб зручніше було на них роздивлятися крізь віконце.

— Бачиш… — каже лисиця Кривій. — Як я можу бути жаліслива, коли мої діти голодують зачинені, а ти своїх годованців не спроможна ні обняти, ні порахувати?

— Як-то не спроможна?! Мала одинадцятеро, а тепер тільки дев'ятеро.

— Восьмеро! — крикнула лисиця, схопила каченя і зникла у своїй схованці.

Незабаром вона знову вилізла і вже мертве, закривавлене каченя, як минулої ночі, поклала біля дров, щоб і сліпому було видно, хто і для його його забив.

А ввечері, підпираючи двері, Мікас з Джімом не подивилися як слід зачинили в сіннику разом з каченятами й лисицею ще й кота Чорного, добре набігавшись за день, той вирішив подрімати на сіні, а вночі збирався настрахати пацюків. їх тут стільки розвелося, і ці негідники так знахабніли, що якось уночі кабана за вухо вкусили.

Але як ти тут відпочинеш і кого настрахаєш, коли внизу раз по раз шмигає лисиця, скиглять лисенята і не своїм голосом волає Крива, пригортаючи крилами свою родину.

Подрімавши ніч, Чорний потягнувся, умився і на світанку спустився з сіна вниз подивитись. І тут він знайшов те нещасне каченя. Злякавшись, щоб йому і цей гріх не приписали, Чорний хотів якнайшвидше втекти звідси. Але всі дірки й щілини позатикано трісками й позаставлювано дошками. Що робити?

На мить майнула спокуса з'їсти те каченя, вилізти знову на сіно і добре виспатися, поки відчинять двері. Підійшов, понюхав, лизнув крапельку крові і подумав: «Ні!» Краще він сяде поруч, як свідок, і постереже цю жертву, щоб її нікуди не затягли пацюки. Чути, господарі вже встали — прийдуть і побачать, що совість у Чорного чиста, і хай пошукають справжнього винуватця злочину.

Але, як і слід було чекати, все вийшло навпаки.

— Ах ти ж негідник! Головоріз! — навіть не роздивившись до ладу, закричав господар і пожбурив у Чорного свою засмальцьовану шапку.

Кіт кинувся в ту саму нору, де ховалася лисиця. Але й тут не було спокою.

В одному кінці причаїлася справжня злочинниця, а на другому калатає граблями господар та все приказує: «Уб'ю, утоплю!..»

Потім усім роздзвонили, що це не лисиця винувата, не тхір, а Чорний — власний кіт!

Кричать:

— Ловіть Чорного! У мішок його, негідника! На торфовище.

Навіть Крива, як несамовита, не могла й слова промовити, сказати: «Помиляєтеся, людоньки. Котик