Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

І обоє, зашарівшись, рушили подивитися, що роблять Джім, Расуте та Мікас.

Голубів у цьому дворі не дуже шанували. Майстер називав їх жебраками, а інколи й паразитами. Ворон він поважав більше, бо вони й без людей знайдуть собі їжу. А голуби тільки й заглядають у жолобок, у який насипають харч курям чи качкам. Перші до їжі кидаються, а користі з них жодної. Хоч би заспівали, чи що, а то посідають на тин чи підвіконня й гудуть, неначе той чорт, подушками придушений:

«Отож, — подумав Мікас, — якщо ми двійко голубів лисенятам віддамо, тато, напевне, не буде нас лаяти».

Знайшов ящика з цвяхами, висипав цвяхи у старе відро — ящика поклав у подвір'ї догори дном, один кінець поставив на колодочку, до колодочки прив'язав вірьовку, на якій білизну сушать, і пастка була готова. Лишилося накришити хліба під ящик і чекати голубів.

Гедрюс з Януте знайшли мисливців у сіннику — вони дивилися крізь щілину у дверях і тримали в руках кінець вірьовки.

— А якщо той ящик упаде голубові на голову? — занепокоєно спитала Расуте.

— Значить, так йому й треба, — відповів Джім.

— А якщо спіймаєте двох або трьох, чи дасте мені одного додому віднести? — Расуте підштовхнула Мікаса. — Чуєш?

— Куди ти його дінеш? — запитав Розбійник.

— Я… Я покажу гномикам.

— Знаєш, що ти їм скажи, отим своїм гномикам, — намагаючись говорити товстим голосом, обізвався Джім. — Скажи ось що… Джім, двоюрідний брат Мікаса із Каунаса, дуже хоче з вами ближче познайомитися.

А якщо за тиждень ви не з'явитеся, то скажи: Джім, коли повертатиметься додому, за те, що я брешу, обіцяв утнути дотепний жарт. Зрозуміла?

— Який жарт? — поцікавилася Расуте.

— Ще є час. Ми з Мікасом ще встигнемо що-небудь придумати.

— Придумаємо… — пообіцяв Мікас. — Гедрюсе, чув? Скажи і ти своїм гномам.

Гедрюс ще думав про Януте, про колодязь і не зовсім добре тямив, про що вони говорять.

— Горобець прилетів, горобець! — доповів Мікас, дивлячись крізь щілину.

— Кури йдуть, щоб їм пусто! — вилаявся Джім, тримаючи вірьовку. — Ей, Дженні, почухай мені отут… Якийсь гном, мабуть, кусає.

— Джім зовсім уже поросям став, — зітхнула Януте, — вночі рохкає, вдень його чухай…

— Увага! — попередив Мікас.

На ящик опустився голуб. Стрибнув на землю. Підліз. Клює…

Джім сіпнув за вірьовку. Є!

Всі побігли до пастки. Насамперед побачили горобчика, який марно виривався з-під важкого краю ящика, що притиснув йому до землі хвостика і крильце.

Расуте, вигукуючи «мені горобчика, мені горобчика», обережно визволила пташку і, стиснувши долонями, почала утішати горобця й говорити до нього.

Джім наказав добре стежити з усіх боків, швиденько підняв ящика і витягнув звідти сизого голуба, з білими пір'їнами.

— Ич, який! — вигукнув Джім, навіщось перевернув птаха догори, показуючи червоні лапки.

— Добре воло набив… — докинув, обмацуючи, Мікас. — Паразит! Курка хоч яйце знесе, півень заспіває гарно…

— Зате сам який гарний! — заступилася за голуба Януте. — Не зрівняєш з курми.

— У місті ці красені всі карнизи запаскудили, — сказав Джім, розглядаючи зблизька маленьку, мов виточену голівку голуба.

— Ми тобі покажемо «жабо, жабо»! — знову промовив Мікас, трясучи обома пальцями за дзьоба. — Більше не лаятимешся.

— Він такого не говорив, — обізвалася Расуте, усе ще гладячи горобця. — Голуб — птах миру…

Вона притулила горобчика до щоки, поцілувала й випустила на волю.

— Гм… миру… А який забіяка! — втрутився і Гедрюс. — І, дивись, щось на потилиці вискуб.

Таким чином, Джім, Мікас та Гедрюс — проти Януте й Расуте присудили віддати голуба лисенятам. Усі з гамом подалися до сінника й з усіх боків обступили клітку.

— У кого слабкі нерви, той може не дивитися, — заявив Джім. — Опікунам різних гномів та горобців радив би краще звідси піти.

Однак ніхто не вийшов.

— Відчиняй! — подав Джім команду Розбійникові.

Мікас повернув закрутку, трохи прочинив дверці, і Джім квапливо пропхнув голуба.

— Одійдіть, не заступайте, — почав Гедрюс. — Будемо здалеку дивитися.

Та господарі й не думали відступати од клітки. Тільки, коли Джім відхилився, аби взяти різку й підігнати голуба, Гедрюс побачив, що лисенята все ще лежали в куточку.

Одне з них, вищиривши зуби й наїжившись, гарчало, а другого заступив голуб, і його не видно було.

— Боягуз! — зневажливо кинув голубові Розбійник. — Ну, чого трешся?.. Іди, іди!..

— Що вони там роблять? Я нічого не бачу, — скаржилася Расуте.

— Гей, Джіме, ще не нанюхався? Дужче носа витягни! — Януте знала, як треба розмовляти з братом. Джім відразу ж одійшов від клітки й сердито гаркнув на неї:

— Роззява!

— Ану одійдімо, — сказав Мікас. — Може, вони нас бояться?

— Нічого не вийде, — розсудливо пояснив Гедрюс. — Адже лисиця спочатку душить, тоді закопує, а тоді, мабуть, обскубе — і тільки потому несе дітям…

— То що ж будемо робити, хлопці? — сумно запитав Розбійник.

— Ми скрутимо голову, а дівчата хай обскубуть.

— А коли б тебе хто обскуб? — розсердилася Расуте. — Ходімо додому, Гедрюсе. Я скубти не буду.