Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Крива швиденько шкутильгала за тином і, знервована, не знала, в яку дірку лізти.

Прийшла Мікасова мама — вона доїла на лузі корову.

— Нечувана річ! — розповідала вона. — Присіла біля корови, дою і думаю, чого це Бура жахається? Повернула голову — лисиця! Бачить же мене добре, але йде прямісінько під носом у корови. Я вже хотіла хапати якого камінця, чи що, хотіла кричати «геть, триклята», аж дивлюся — індичка… Ковиль, ковиль ззаду за лисицею… Відпустіть тих лисенят, якщо так. Побавтеся ще сьогодні, а вечері відпустіть.

— Ні, мамо, — почав просити Мікас. — Я хочу їх виростити. Вони з таким апетитом цілу ложку молока вихлебтали, аж вилизали…

— Ні, ні, — затрясла головою мама. — Коли б ви побачили, то й ви говорили б інакше. Не так лисенят, як їхньої матері шкода.

— Все одно лисиця була і лишається хижачкою, — сказав Джім. — Скільки вона різних пташок погубила!

— Краще б та Крива зовсім не верталася… — пробурмотів Мікас— Полювали, старались, а тепер…

— Якщо не ми, то хтось інший все одно уполював би, — додав Джім.

Януте, звичайно, відчувала, що брат і Мікас помиляються, що лисенят треба б випустити, але ж звірята такі гарні, так їх шкода… Тому й вона завела благати тітку, та таким лагідним голосом, що тітка, нарешті, погодилася:

— Ну, нехай уже, нехай… Тільки ж дивіться, не моріть їх голодом.

А лисиця тим часом залізла під конюшину, яка сохла на козлах, і чекала, коли це люди закінчать годувати індичку, перестануть радіти, що вона повернулася, і випустять її лисенят. Тут, із горбика, їй було добре видно, як Крива упадала біля своїх годованців. Своїми очима лисиця побачила навіть горобця, до якого підкрадався кіт Чорний. Ухопив бідолаху і подався за хлів снідати.

Потім вона довго стежила за курми, які попролазили крізь лозовий тин і припленталися аж на саму конюшину. Вони були такі роззяви, так поволеньки ловили бабок на конюшині, що хочеш не хочеш, а ой як кортіло бодай налякати їх.

Та лисиця стримала себе, перевела погляд на подвір'я, — дивилася, як там ходять люди, і все чекала від них справедливості.

Відтоді як була пожежа і Гедрюс урятував Расуте, Мікасові Розбійникові зовсім перестало щастити. Не так, як раніше, коли обох друзів приблизно однаково хвалили й однаково гудили. Цю рівність вони оберігали пильніше, ніж усе своє багатство: збільшувальне скло, ножика, батарейку, пару кроликів.

Якщо Мікасові ставили двійку, Гедрюсові було соромно, коли він одержував більше ніж три. А коли якось Гедрюс підковзнувся на льоду і, забившись, заплакав, Мікас одразу ж упав набік і ну охати, — він забив лікоть…

А це з весни, коли Гедрюс, уже в окулярах, усіма розхвалений, повернувся з лікарні, їхня дружба — як та лялька в Расуте — хоч і не згоріла зовсім, але й досі відгонить смалятиною.

А коли плітки самі ловились і Гедрюс цілими мішками тягав додому рибу, Мікас мусив ходити до школи і виправляти ті злощасні двійки.

Сяк-так спекавшися того клопоту, Мікас, бувало, хапав вудку і приносив своєму Чорному дві-три рибинки. Аж тут тато новину приніс: Гедрюс упіймав сома! Мікас з Джімом принесли з лісу тільки дев'ять підосичників і три бабки — хоча б не червиві! — а Гедрюс одного разу знайшов аж двадцять п'ять боровиків…

— Дурням завжди щастить, — пояснював Джім, але такі мудрування не дуже заспокоювали.

І ось нарешті настав час, коли й Мікас мав чим похвастатися. «Прийдіть — побачите таке, чого ще ніколи не бачили. Годі тобі, Гедрюсе, боровиками та сомовими вусами задаватися. Прийдіть удвох з Расуте — побачите, що Мікас Розбійник зловив! Хай не сам — а з Джімом і татом — та все одно…»

Так, так, почувши про лисенят, Гедрюс прямо отетерів. Не міг слова промовити. А Расуте одразу закортіло дізнатися все-все…

— А… а… а чому лисенята нічого не говорять? А чому вони такі закошлані? Може, їм треба було смачних млинців принести, мама сьогодні напекла?

— Вони не свині, щоб усе їсти, — відповів Джім. — їм подавай пташиного м'яса.

— Хтозна, — мовила Януте. — Вони навіть молока не п'ють.

— Хлебтатимуть, як зголодніють. Звикнуть… — налігши на клітку, пробурмотів Мікас Розбійник.

— А… а… чи правда, що ти свого зуба проковтнула? — запитала Расуте в Януте.

— Правда! — відповіла та. — їла кашу, проковтнула та ще й молоком запила.

— Ой-йой! — дивувалася Расуте. — Таж ти могла померти! Але ти не померла, правда?

— Не знаю, — заклопотано мовить Януте. — Ще все може трапитись. Мені, кажуть, операцію робитимуть. Апендицит.

Расуте шанобливо примовкла і кілька разів спробувала подумки повторити незвичайне слово: «Апендицит… апендицит…» Потім зітхнула і знову взялася розглядати лисеняток.

А Гедрюс тішився не лише лисенятами. Йому дедалі більше й більше подобалась Януте: і її розумна мова, і її усмішка, і та її звичка намотувати на пальчика неслухняний кучерик.

— Коли я був у лікарні, — прибрехав Гедрюс, бо дуже хотілося і йому сказати щось надзвичайно цікаве, — в нашій палаті один від апендициту помер. Теж колись проковтнув… цвяха. А потім ще якусь річ.

— Ще скажи — молоток, — псуючи розмову, підкусив Джім.

— Думаєш, я брешу? — образився Гедрюс.

— А ти думаєш, ми віримо?

— ?!

— Про гномів набрехав, а тепер про той цвях з обценьками.

— З якими обценьками?

— І про