Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
Чотири тижні Крива вигрівала яйця та все чекала на індичаток, а вилупилися покриті жовтим пушком каченятка. Індичка доглядала їх, як уміла, — щоб усі були ситі, обігріті, щоб жодне не пропало, не захворіло. Про те, щоб літати, вона й думати перестала, лише дивилася, аби тією незграбною ногою якому-небудь малюкові на лапку не наступити.
Мазунці-каченята росли і ставали що не день, то неслухнянішими. Побачать яку-небудь калюжку, забредуть у неї і хлюпочуться там без діла. А в ній же ані травинки, ані путнього черв'ячка — сама ковбаня. Краще б греблися собі в піску, як кури, то вона хоч знала б, що ніхто з них не втопиться. Он щойно припленталися з якоїсь багнюки — трусяться від холоду, животики повимазували, а ти їх, неслухняних, зігрій, обсуши…
Одного разу після страшної бурі та великого дощу подвір'я перетворилося на справжнє озеро. Зібралося стільки води, що всі серйозні птахи сиділи собі на сідалах чи кублились у гніздах, а ті малі непосиди, не спитавшися, ні з ким не порадившись, подались одне за одним, вервечкою — через подвір'я, через дірку в тину — світ за очі.
Крива думала, що вони тут, у подвір'ї, будуть хлюпатися, і не поспішала їх догнати. А вийшла, глянула — за ними й закуріло. Поки розпитала — вони аж десь під лісом попискують. Кинулася підбігцем за ними, застряла в тину, вирвала кілька пір'їн, заболіла нога… Шкутильгаючи, падаючи, опираючись на крила, захекана вибігла на горбок і прокричала:
— Огулі!.. Погибелі собі шук!..
Але каченята навіть голови в її бік не повернули, поспішаючи до річки, що клекотала, наче під час повені, і пахла лепехою. Діставшись до берега, вони й не подумали роздивлятися, де б це зручніше в річку забрести — полізли прямо крізь верес, крізь гілля — хлюп, хлюп і вже на самісінькій бистрині. Говіркий потік підхопив їх і, погойдуючи, поніс у вир між високими очеретами.
— Зачекайте! Солопійки нещасні! — не своїм голосом заволала Крива, підбігла до річки і кинулася їх рятувати.
Від холодної води у неї аж дух перехопило. Каченята весело плавали собі між лепехою, а індичка не могла й нагукати їх. Била, била ногами, намагаючись догребти до них, але річка, наче божевільна, весь час прибивала її до кожного каменя і несла в далекий чорний ліс.
Закляклі кігті то тут, то там хапалися за корчі або слизький, покритий мохом камінець, але Кривій так і не пощастило зачепитися за що-небудь. Бистрина перевернула її набік, вода дедалі більше проникала між пір'я і тягла вниз. Індичка підібрала ноги і ледь жива пустилася за течією — що буде, те й буде…
Біля броду, на синюватому камінці з витиснутою чортом ступнею стояло кілька гномів. З вільхи та верб дзвінко падали у воду важкі краплі, гноми понакривалися від дощу, і тому важко було впізнати Аліса, Шюр-пе, Лемтуріса і Вай-Вая.
Гноми прийшли подивитися, чи не змила повінь берестяного човника, в якому вони збиралися спуститися річкою до озера і довідатися, як живуть солов'ї, що оселилися там уздовж берега. Чому вони вже не співають? Куди подівся Лепутіс? Чому він, відтоді як став птахом, забув про своїх братів? Та, замість човника, на них роззявила пельку здоровенна, налякана грозою жаба…
Гноми ніколи довго не журилися й одразу почали радитися, чи їм нового човна майструвати, чи, може, відкласти подорож на весну.
— Дивіться, Крива пливе! — раптом закричав Аліс.
Гноми враз упізнали торішню чемпіонку з літання і спершу подумали, що в цьому році Крива, чого доброго, захопилася плаванням. Але незабаром усі побачили, що з птахом скоїлося лихо.
— Завертай праворуч! — вигукнув Шюрпе. — Праворуч! Там зовсім мілко.
Крива, чіпляючись кігтями за камінчики на дні, насилу вибралася на піщану мілину, що виднілася недалеко від берега. Трохи б відштовхнулася — була б уже на березі. Та Крива так стомилася, що не наважувалася знову йти у воду.
Вай-Вай запропонував покликати всіх гномів.
— Більше голів — більше думок.
— Більше голів — більше й суперечок, — зауважив Лемтуріс. — Шюрпе й один щось видумає.
— Що ви робитимете без мене? — гірко докинув учений. Останнім часом його мучила совість: навіщо вони затіяли все це з тими окулярами? «І Гедрюс без окулярів не пропав би, і Лепутіс був би живий та здоровий.»
«Це все твої поради та рецепти», — допікав йому Єгіс. Шюрпе тільки зітхав і пообіцяв собі ніколи більше не давати ніяких порад.
Однак зараз не було коли думати про минулі помилки. Жаль було дивитися на ту нещасну змоклу індичку, яку спіткала біда.
— Треба б з жабою поговорити, — почав уголос міркувати Шюрпе. — Вона б могла попливти і подати їй мотузка. А другий кінець прив'язали б до верби…
У них був досить довгий мотузок, яким вони збиралися прив'язати човна. Та жаба жабою й зостанеться… Спочатку щось пробурчала:
— Простудилася. Хвора. Лихоманка трясе… — Потім завела, що взагалі не любить птахів. — Усі вони негідники. Усі лелечині родичі, хижаки…
Марно Шюрпе доводив, що Крива ніколи й черв'яка не проковтнула, а лелека їй зовсім не рідня, що жабі годилося б відрізняти друзів од ворогів… Жаба мовчала, мовчала і, більше не витримавши, брьохнулась у воду. Випірнула біля самої індички і, гидко роззявивши свою пащеку, проквакала:
— Так тобі й треба!
Аліс розсердився, пожбурив у неї камінчиком і сказав:
— Доведеться самим пливти.
— Почекай, — затримав його Лемтуріс. — Спробуємо пригнути оту лозову гіллячку.
— Чудово! — похвалив Шюрпе. — Тоді й мотузка не треба буде.
— Вай-вай-вай… — захвилювався перукар, дивлячись, як Лемтуріс лізе до гілки. — Дерево
