Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Еге, справді, ті самі, — підійшовши ближче, ствердив Мікас. — Проти місяця виблискували скельця, а ми подумали, що то ви багаття розвели.

Окуляри були теплі і приємно лоскотали Гедрюсові обличчя. Глянувши на землю, він побачив шість маленьких чоловічків. Задравши голови, із заплаканими очима, вони нетерпляче очікували — зустрінуться їхні погляди з його поглядом чи не зустрінуться?

В ту драматичну хвилину навіть соловейко перестав співати.

— Що трапилось, Гедрюсе? — запитала Расуте. — Що ти там бачиш? Гедрюс притулив пальця до губів:

— Тсс! Дивіться! І ви дивіться! У лісі повно гномів!

Соловейко защебетав знову, — та так радісно й голосно, що навіть місяць у небі зупинив свій човник із хмар і, мов зачарований, слухав той щебіт до самого світанку.

Так Мікас і всі його домашні називали кривеньку індичку, яка водила в загорожі одинадцятеро клишавих, у жовтому пушку, каченяток. їхній світ, огороджений лозовим тином, був повен сили-силенної незвичайних речей, таємниць і небезпек.

Ось на коритце каченяток сіло двоє горобців. Один з них уже чималий, опецькуватий і дуже вередливий. Сам не клює, а тільки, роззявивши широко дзьоба, так настирливо цвірінькає, наче вмирає від голоду; він тріпоче крильцями і чекає, поки менший за нього, дуже жвавий горобчик, одщипне крихту каші й упхне йому, ледареві, прямо в горло. Ох, це ж матуся годує свого мазунчика…

Кривій тієї їжі не шкода, злість бере, що такий великий, а нездатний сам наїстися — чекає, поки мама аж у горло ввіпхне. Крива швидко й коротко насварилася на горобців, вони знялися з корита й сіли до курей.

Прилетіла ворона. Сіра-сіра, в чорних чоботях, з сердитими очима, зухвала вдачею. О, ця ні на яке гримання не зважає, тому Крива підійшла аж до неї й грізно стріпнула крильми — нічого тут вороні никати біля малечі. Ще, чого доброго, схопить якого солопійка та й понесе.

— Карга! Карга! — закаркала чорнодзьоба, злітаючи на дах сінника.

Крива її крику й не слухає. Вона взагалі не любить сперечатися та сваритися. Може, через те індичка має багато друзів, без яких важко було б доглянути такий загін недосвідчених каченяток. Ось учора з повітки випурхнула ластівка:

— Гнати! Гнати! — вигукнула, пролітаючи над двором.

Індичка одразу ж скликала свою малечу до себе і стала озиратися, де це той негідник, якого треба прогнати.

Ах, це він, кіт Чорний, тихенько скрадається попід тином, позираючи зеленими очиськами на каченяток. А онде два солопійчики не чують ні ластівки, ні Кривої — зустріли жабу й ну розпитувати її, звідки вона, така холодна та мокра. Жаба вмостилась у ямці від коров'ячої ратиці і мовчить. А каченята скуб, скуб її за спину та все доскіпуються:

— А скажи, де вода? А скажи, де вода?

Чорний ще нижче пригинається до трави і ще обережніше ставить лапу за лапою… В затінку від тину його майже не видно, але зірка ластівка знову вигукує, пролітаючи при самій землі:

— Ось він! Ось він! Гнати! Гнати!

— Ага, ось де ти!.. — індичка перевальцем прямує до кота. — Чого тобі тут треба? Чого це ти тут тиняєшся? Ану геть звідси!

Кіт сердито поводить вусами, не мовивши ані слова, зневажливо задирає вгору хвоста й повагом рушає до сінника — ніби на нього там чекають дуже серйозні справи.

— Ах ти шибеник! — гримає навздогін Крива і довго ще позирає у відчинені до сінника двері. Вона добре пам'ятає, як Чорний приволік із лугу молоденьку куріпку.

Ох і розбійник! А як лащиться до господарів, який стає добрий, — особливо, коли виголодається… Дурисвіт!

Крива та її діти дуже добре живуть з голубами та курми. Одначе й ці цокотухи інколи набивають воло чужою кашею і все каркають наперед:

— Ех, Крива, Кри-ва!.. Це ж не твої діти, не твої. Виростуть — побачиш…

«Як-то не мої? — думає індичка, ніжно пригортаючи крильми маленьких пискунців. — Як-то не мої? Я їх висиділа, я їх вирощу, навчу літати. Ой ви, мої маленькі ґавенята, мої жовтоносики, мої дорогесенькі…»

Рік тому, коли Крива ще не була кривою, а Мікаса ще не прозивали Розбійником, у тій самій загорожі бродив цілий полк рябеньких молодесеньких індичат. У всіх у них однаково пробивалося пір'ячко, й з кожним днем більшали й міцнішали крила. Однак хто хоче літати, тому, видно, самих крил замало. Ще треба, щоб дуже хотілося літати — більше, ніж їсти, більше, ніж подрімати у холодку, де не дме вітер.

Мікасового тата часто називали Майстром, бо він умів зводити хати — від підвалини до бовдура. Але літати він не вмів і мусив користатися драбиною. Та Майстрова драбина, на радість індичатам, довгенько стояла біля повітки.

Спочатку індичата вистрибували тільки на перший щабель, а через тиждень сміливіші вже вилітали на п'ятий і шостий. Тут вони вмощувалися й ночували, і найчастіше вище за всіх сідала Крива. Тоді, щоправда, їй більше личила назва Літунка або Чемпіонка.

Коли драбину перевезли на іншу будівлю, Крива ніяк не могла вгамуватися — все виглядала, куди б ото вище залетіти. Найбільше її приваблювали три гіллясті сосни, що височіли за хатою. На одній з них було лелече гніздо. Хоч лелеки здавались індичці трохи гордими, але були вони птахи мирні і чемні.

«От коли б злетіти на оту золоту гілку, що так гарно вигнулася…» Крива по-сусідськи привітно заговорила б з Лелечихою, похвалила б її тонконогих двійняток… Вони такі смирні, ніколи не б'ються — тихі, розумні, наче дорослі. Наважившись, індичка запросила б у гості всю лелечину родину. Хіба