Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— А чого ж вона всіх жалить? За що її таку любити?

— Вона себе захищає, як і кожен з нас. Якби не жалила, то й не жила б.

— А чому вуж не жалить? — зауважив Аліс.

— Він такий схожий на гадюку, що йому й жалити не потрібно. Коли б не було Строкатки, то й у вужа, чого доброго, виросли б роги чи кігті.

— Але ж троянда, наприклад, — утрутився Вай-Вай, — і колеться, і який запах має! Яку красу! А це, ось гляньте: яка гидота! Вай-вай-вай-вай!..

— Якщо вже ви хочете знати про троянду, то я вам ось що розповім, — почав Шюрпе. — Був час, коли троянда не кололась і не мала жодної колючки. Але всі так почали її ламати і рвати, що вона, — хочеш не хочеш, — мусила перетворити деякі гілочки на колючки. Бачите, що діється! — підняв угору палець учений. — Одних ламаємо, бо вони гарні, а інших не терпимо, бо вони бридкі. І ті, і ті мусять захищатися, як тільки можуть! А хіба ж та сама гадюка нападає ні з того ні з сього, як собака? Ні, не нападає. Але наступіть на неї — тоді будете знати… Не з добра ж вона вибирає різні корчі, що поросли мохом, та болота. «Ви, красуні, міцні, живіть, де вам зручно, а мені й у драговині добре буде. Тільки прошу вас, не чіпайте мене».

Коли б гноми не так уважно слухали Шюрпе, вони побачили б, що тіло Строкатки ледь-ледь здригається.

Та друзі сперечалися далі.

— Найголовніше, — сказав Міглюс, — те, що з неї нема ніякої користі. Ось візьмімо, наприклад, бджілку, — теж має жало, але її всі люблять і поважають. За мед, за віск… Троянди — за чудові квіти. А гадюку, дорогі мої соколи, за що?

«Соколи» мовчали, а Лемтуріс думав: «Любити і поважати, може, її й немає за що, але жити і вона має право».

— Ідіть геть, ви, невігласи! — раптом підвела голову Строкатка і, всім на диво, заговорила найчистішою мовою гномів! А ще більше здивувалися гноми, коли з її малесеньких оченят закапали величезні сльози… — Із моєї отрути, — схлипувала гадюка, — роблять дорогі, надзвичайно корисні ліки! Чого стоїте? — сердито засичала вона. — Чи ж не бачите?.. Давайте свій посуд.

Шюрпе шанобливо зняв капелюшок, поставив біля Строкатки відерце й звелів усім одійти подалі. Гноми опустили голови і, ніби засоромившись, тихо рушили за малину.

Раптом вони почули дивний звук, що долинав з повітря. Ушш-ушш-ушш, махаючи величезними крильми, низько над березнячком летів лелека. Поки гноми, не відчуваючи небезпеки, позадирали голови і дивилися на граційно витягнуту шию та червоні ноги, лелека встиг помітити гадюку. Трохи опустившись униз, він ухопив її в дзьоба й поніс геть.

На пеньку гноми знайшли майже повне відерце сліз…

Расуте знала, де є осине гніздо. Воно було хитро заховане під дошками на горищі. Гніздо скидалося на велике яйце із сірого паперу, тупий кінець якого був приліплений до дошки, а в загостреному чорніла невеличка дірка.

Про те, як оси шили та ліпили той будиночок, можна було б розповісти цілу історію. Расуте з Гедрюсом тільки й помітили, що оси, повзаючи по тину та дерев'яних стінах, збирали тоненькі, як із рогожі, волоконця. А скільки треба було тих волоконець зліпити в осиному багатошаровому будиночку, — того діти й уявити собі не могли.

Тепер братик та сестричка думали-гадали, як би тих нещасних ос та нацькувати на Мікаса Розбійника. Врешті знайшли синій целофановий мішечок і з нетерпінням стали чекати, поки стемніє.

Оси з раннього ранку ловили мух і шукали солодощів — їли самі і готували кашку для своїх лялечок. Увечері, як тільки сонце сховалося за обрій, вони повернулися додому і, стомлені, невдовзі задрімали. Гедрюс та Расуте, закутавшись рушниками, наділи рукавиці і рушили до гнізда. Переконавшись, що оси вже поснули, вони накинули на гніздо мішечок і зав'язали його кісничком Расуте.

На тому місці, де було гніздо, лишилися тільки сірі клаптики на сучечку. Кільком осам усе ж пощастило втекти, і одна з них добряче вжалила Расуте в лоба. Але діти так раділи з могутньої зброї проти Мікаса, що Расуте більше сміялася, ніж плакала.

Настала неділя. Вранці дітей розбудив півень, волаючи на все горло:

— Приїхали гості! Приїхали гості!

— Гав! Гав! Гав! — не вмовкав Кудлик, не так нападаючи, як бажаючи показати себе гостям.

Із легкової машини, яка привозила колись дідуся, викотилася товста пампушечка — тітонька Алдуте і двоє її вихованців: Кріштупас та Йонас. Не встигла вона ступити на зелену травичку в подвір'ї, як довкола неї, мов гриби, почали виростати малі й великі кошики з міськими пирогами, тістечками та іншими ласощами. Ними тітонька Алдуте почастувала тата, маму, заспану Расуте й Гедрюса. Всіх розцілувала, до кожного заговорила, а коли підковзнулася на дорозі, то так дзвінко засміялася, що з неба прямо на очах зникли всі сірі хмари й хмаринки. Стало ясно, весело, ще й запахло ваніліном.

Як же тут думати про помсту в такий щасливий день! Кріштупас одразу заходився ладнати вудку, а Йонас вибирав місце, де б краще поставити намет. Гості збиралися погостювати цілий тиждень, або, як сказала тітонька, «доки не виженете».

Але день видався довгим, риба не клювала, намет вони поставили швидко, і діти, досхочу поласувавши пирогами, занудьгували. Саме тоді Расуте, у якої ще болів ужалений лоб, згадала про ос, Мікаса і свою тверду обіцянку помститися за Кудликову лапу.

Одне поперед одного почали вони розповідати гостям історію конфлікту. Кріштупас з Йонасом уважно оглянули піджака, якого так і не вдалося вичистити, помацали у Гедрюса чашечку, яка ще й досі