Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Може, загинули б, а може, й ні, — відповів кремезняк Єгіс. — Ще невідомо, що більше рятує — його розум чи моя сила. Ми не такі вже й слабаки, як здається Шюрпе. — Він хотів це довести саме на дні саги. Черепашки справді були ще розкриті і ніби чекали, щоб гноми взяли те, що їм потрібне. Гноми нагледіли три найтовщі черепашки, в яких було найбільше кристаликів. Друзі домовилися по команді схопити по кілька кристаликів і відразу ж підійматися на поверхню. Щоб зробити все це якнайшвидше, гноми заздалегідь повиймали баласти-камінчики і, зручно обнявши їх одною рукою, зупинилися кожен біля своєї черепашки.

— Раз… два… три! — подав команду Лемтуріс. А черепашки хлоп — і руки всіх трьох гномів опинились у перламутрових пастках. Лише зараз гноми зрозуміли, що Пацюк навмисне залишив черепашки розкритими.

Може, це й було його так зване полювання? Може, він десь тут недалечко заховався і тепер пливе по свою здобич?..

Коли гноми згадали, які у нього довгі жовті зуби, у них аж мороз пішов поза шкірою. їхні руки так міцно прищемило, що навіть і силач Єгіс не міг пальцем поворухнути.

Від Пацюка вони могли б оборонятися багнетами. Камінці вже були їм не потрібні, і тому в кожного з них одна рука вивільнилась. Та коли б приповз рак, то він би розтрощив їх, як оту рибку, а їхніми гострячками довбався б у своїй пащі. На щастя, в цей час кілька разів прогримів грім. Однорукий, як і всі раки, дуже боявся грози й сидів у своїй норі.

Але їм загрожувала ще одна небезпека. Гноми — не риба, вони не могли бути весь час під водою. Хоча, спускаючись під воду, вони досхочу надихалися смачного соснового повітря, та вже надходив час підійматися на поверхню. Коли б гноми ще трохи пробули у пастках, вони б задихнулися.

— Треба було закласти в черепашки по камінчику, а не просовувати руку, — з запізненням дійшло до Аліса.

— Ай справді! Як це ми раніше не подумали! — бідкався Єгіс. — Сліпці ми, сліпці, пискуни…

Лемтуріс мовчав, хоч йому дуже хотілося нагадати Єгісові, як він ніколи не хоче думати і щойно насміхався над ученим Шюрпе. Але ватажок знав, що зараз не час будь-кому докоряти. По обіді ложка… Треба було хоч із запізненням міркувати над тим, як знайти вихід із цього становища.

Шюрпе сидів на лататті і, обхопивши голову обома руками, розмірковував, чи правильно він зробив, що залишив своїх товаришів. Може, не слід було звертати уваги на теревені Єгіса і бути разом з ними? Але тоді він зрадив би своїм принципам і став би співучасником крадіжки. Чи варто зрікатися своєї точки зору заради дружби, чи принципи важливіші? Шюрпе подумки перебрав сотні перечитаних книг, але потрібної відповіді не знайшов.

Міглюс, який мав силу-силенну вільного часу, видумав веселеньку пісеньку про зайчика. Він довго щось мурмотів собі під носа, підбираючи мелодію, нарешті заспівав:

— Гей, чуєш, зроби ласку, перестань, — обірвав його Шюрпе. — Краще помовчімо. Чому вони так довго не виринають?

Лепутіс був упевнений, що Лемтуріс ніколи не загине, і захоплено спостерігав, як над водою літали величезні синьокрилі бабки. А коли одна з них сіла на листок, у Лепутіса серце сповнилося радістю, і він почав її розглядати з усіх боків. Бабка була зелено-синя, з граційно вигнутою талією і великими дзеркальними очима, в яких Лепутіс побачив себе кумедним товстим дурносміхом. Він обережно погладив майже прозорі крильця, у яких, мов намальовані, перепліталися прожилки, і йому закортіло самому політати.

— Візьми мене на спину, — почав просити Лепутіс. — Я не такий товстий, як тобі здається. Я покину рюкзак, і ти побачиш, як нам буде гарно.

Бабка ворухнула крильцями й трохи повернула голову.

— Ну, спробуй, — благав Лепутіс. — Я ніколи не літав. Ну, хоч від отого листка до сосни й назад…

— Вай-вай-вай, Лепутісе, не вигадуй! — заборонив перукар, з великим смаком укладаючи лілеї. А ті, що були не впорядковані, — криві чи не досить розквітлі, — вишикував в один ряд, що протягся через усю сагу. Але Шюрпе повелів гномам облишити всі роботи і кожному запастися баластом. Якщо товариші в призначений час не повернуться, доведеться спуститися в озеро шукати їх.

Міглюс, Лепутіс та Вай-Вай плиг-плиг з листка на листок — подалися на берег по камінчики на баласт. Шюрпе лишився чергувати і побачив, що з води виринають якісь речі. То були порожні рюкзаки. Один, другий, третій… В одному з них він знайшов переламаний гострячок і більше нічого.

— Швидше! Швидше! — почав він підганяти тих, що пішли на берег.

Коли друзі, задихавшись, прибігли з камінчиками, Шюрпе показав їм рюкзаки, і гноми зрозуміли, що товаришів спіткала біда.

— Дай, Лепутісе, мені свій багнет і камінець, а сам зоставайся тут, — наказав Шюрпе. — Ми спускаємося.

— Тільки гляди не літай! — попередив Міглюс. — Чуєш, як гримить? Надходить гроза.

Лепутіса, здавалося, не так непокоїла доля товаришів, як те, що за час цієї веремії бабка кудись полетіла.

Як і передбачав Лемтуріс, незабаром біля черепашок з'явився Пацюк. Треба було братися до зброї, а надто вже запальний Єгіс, пробуючи розкрити черепашку, зламав свого багнета. Пацюк побачив, що вони без зброї, і став скрадатися до них. Тоді Лемтуріс і Аліс, зціпивши від болю зуби, з величезними труднощами притягли свої