Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Дорога погана: вересові хащі, драговина, — мнучи в руках капелюшок, виправдувався Шюрпе. — А це ж така коштовна річ… Боялися розхлюпати.

— Ні-ні-ні! — набурмосилася гадюка. — Я ніколи ще не плакала і, знайте, й не збираюся плакати.

— Але, шановна, — втрутився Лемтуріс, — хто не плаче, той і не сміється.

— А хіба я кажу, що я сміюся? Так, я ніколи і не плачу, і не сміюся.

— Невеселе у вас життя… — зітхнув Шюрпе.

— А я й не кажу, що веселе, — знову відрубала гадюка.

— Ось у нас є цибуля… — підбадьорений Лемтурісом, почав Шюрпе. — Якщо ви дозволите, ми піднесемо її ближче. Від цибулі багато хто, коли не плаче, то хоч сльози ллє.

— Ну підносьте, підносьте. Побачимо, що воно за сльози…

Єгіс швиденько обчистив цибулину, перерізав її навхрест і, зморщившись, простягнув до корча. Поки він усе це робив, його очі так налилися сльозами, що він мало не наступив гадюці на кінець хвоста.

Строкатка понюхала цибулину, лизнула і навіть аніскілечки не скривилася.

— Бачите… — просичала вона. — Чи ж я вам не казала? Краще приведіть мені того, хто, брехав, ніби гадюки плачуть, і матимете сльози. Доводити інших до сліз ми уміємо…

— Знаємо. Ми чули, що ви боляче жалите. Багато хто вас, як вогню, боїться. Але ж і у вас, безумовно, є вороги, які…

— А хіба я кажу, що нема?

— А якщо вони зроблять вам боляче або скривдять ваших близьких, невже у вас не болить серце? — допитувалися гноми.

— А хіба я кажу, що не болить?

— Але ж коли поплачеш, то ніби легшає. Як же це ви без сліз?..

— А може, я не хочу, щоб мені полегшало? Ви проливаєте сльози, а ми збираємо отруту. Із болю, із злості, із прикрощів — з усього потрошку. А вже коли жалимо, то жалимо!

— Так, — погодився Шюрпе. — Але в теплих краях, наприклад, живуть гримучі змії. Ще отруйніші за вас. Я не можу сказати, чи вони плачуть, а от повеселитися, потанцювати — дуже люблять. Факір так нудно грає на дудочці, а вони як розійдуться танцювати, то навіть на кінчик хвоста стають.

— Ну то й що? — анітрошечки не здивувалася Строкатка. — Танцюють під усяке гримкотіння та галас, тому й називаються гримучими…

Шюрпе знав, що вони самі вміють гриміти, тому й називаються так, але вирішив бути стриманим і не сперечатися через якусь дрібницю. Він краще ось про що запитає:

— А якщо ви послухаєте серйознішу музику, то, може, захочете потанцювати? У нас є один музикант…

— А хіба я кажу, що не буду танцювати? Заграйте — побачимо.

Міглюс узяв дудочку і заграв веселий танок. А щоб він звучав веселіше, інші підспівували:

Заєць, лис і лань дворога — Всі танцюють звірі, Навіть чапля довгонога І та танцювала.

Строкатка потягнулась, повигиналась і промовила:

— Тут не танцювати, а, як дурній, дригатись треба. Фе! Навіть недобре після ситого обіду. З'їла слимака, проковтнула мишу, та ще підвернулася пташка-роззява…

— Гидота! — прошепотів Міглюс.

— Нацькуймо на неї їжака, той швидко доведе її до сліз, — порадив Єгіс. — Таку справді нічого жаліти.

Але Лемтуріс угамував їх і звелів Шюрпе запитати, може, гадюці більше до вподоби сумна, лірична музика.

Строкатка відповіла:

— Не знаю, спробуйте.

Міглюс уже давно склав таку зворушливу пісеньку, що коли б її камінь прослухав, і той заплакав би. Щоб пісенька краще звучала, Лемтуріс покликав і Аліса.

Міглюс вишикував усіх, махнув рукою — «три, чотири», — і гноми заспівали:

Заспіваєм про наругу Пісню журну, пісню-тугу, — Як ялинці в хустці білій Підрубали ноги, бідній, Як зайчиську в полі вітер Сумно-сумно сльози витер.

Та гадюку не схвилював ані зайчик, ані бідна ялинка. Якби Строкатка вміла сміятись, то вона, чого доброго, ще й засміялася б. Співаки, звичайно, це відчули, і один по одному перестали співати.

Поки вони співали, їжак, якого вже ніхто не доглядав, почав обнюхувати малинник і набрів під пеньком на гадюче кубло. Гноми були б і не помітили цього, але Строкатка раптом скрутилась, а потім, неначе пружина, кинулася рятувати дітей.

У подібних сутичках, звичайно, перемагав їжак. Гадючої отрути він не боявся, а коли гадюка жалила його в носа, їжак тільки невдоволено здригався, хапав її зубами і бив об свої колючки.

Проте видно було, що Строкатка боролася б доти, доки поховалися б її гадюченята.

— Алісе! — крикнув Лемтуріс. — Угамуй свого їжака!

— А для чого? — здивувався Аліс— Тобі шкода гадючого кубла? Все одно вона по-доброму не заплаче.

— Хіба вона пожаліла пташеня? — додав Єгіс— Хай або заплаче, або…

— Сказав — угамуйте їжака! — суворо повторив ватажок.

Аліс, звичайно, невдоволений, підбіг до їжака і вхопив його за вуздечку.

Гадюка повернулася на пеньок роздратована й сердито глипала на гномів. Знову скрутилася в клубок, засунула під себе голову і завмерла, мов нежива. Шюрпе намагався заговорити до неї, але Строкатка навіть не ворухнулася.

— Сердиться… — зрозуміли гноми і почали дорікати Лемтурісові за неприпустиму м'якосердість.

— Слухайте! — обізвався Лемтуріс— Чого ви од неї хочете?

— Сліз, більше нічого, — відповів Єгіс.

— Коли б вона так легко плакала, то ми вже не стояли б з сухими ногами. Усі її так ненавидять, так зневажають і переслідують, що вона могла б ціле озеро наплакати