Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Хлопці оглядали місце, де раніше було осине гніздо. Кілька ос ще лазили там, шукаючи родичів, і ліпили щось до решток колишнього гнізда.

Расуте знайшла друзів і, захлинаючись від зловтіхи, почала розповідати, як «вороги» розв'язали мішечок, як тікали від ос, як верещали і качалися по траві.

Тим часом оси, нещадно пожаливши «ковбоїв», прилетіли назад на те місце, де було їхнє гніздо, і тут побачили ще одну ватагу шибеників…

…Знівечено гніздо, зруйновано родину, немає колиски, повішеної на ниточці… не варто й жити. Оси напали на ватагу і жалили їх ще лютіше, ніж тих у лісі.

Розлігся такий зойк, зчинився такий гармидер, що Кудлик, підібгавши хвоста, шмигнув у сінник, а півень скомандував курям і курчатам негайно ховатися. Із хати з ополоником у руці вибігла мама, а за нею викотилась через поріг тітонька Алдуте. Вона знову підковзнулася, але з переляку вже не сміялася.

Величезна хмара затулила сонце. Остання оса тричі обкрутилася навколо тітоньки і, розімліла від рідного солодкого запаху, сіла прямісінько на її біленьку хустину.

Як виявилося згодом, ніхто від осиних жал не загинув. Коли сльози й ридання вщухли, тітонька Алдуте запропонувала сфотографувати всіх з тими могозулями та пухлинами. Для цього гукнули на лісника, який саме їхав мимо на велосипеді. Він привіз апарат, вишикував чотирьох друзів у ряд, спереду посадив Кудлика. Увага! Фотографував кілька разів та все приказував:

— Зворухнув од сміху.

«Ковбоїв» рятували по-іншому. Мікасова мама добре розумілася на хворобах і завжди всім радила, де, коли і яку припарку класти чи примочку. Отож вона вклала «ковбоїв» під яблунею і примостила кожному на обличчя та пожалені руки примочки із сироватки.

— Тільки не киснути!.. — сказав Джім, дмухнувши на муху. — Краще думаймо, як розквитатися з тими селюками.

— Я думаю… — подав голос Майкл. — Але ж і противні мухи!

— Джіме, їдьмо додому, — вередувала сестричка.

— Як же ти таким опудалом на люди покажешся?! Думаймо, як помститися.

— У мене є гума, — поволі заговорив Розбійник. — Наробимо рогаток і підемо вночі до їхнього намету.

— О! Це вже ідея! — похвалив Джім. — Треба підпалити яку-небудь ганчірку і вкинути до намету. А тільки-но вони повискакують в самих сорочках, ми їх — чах! чах! чах!..

«Ковбої» ожили. Злий план помсти вилікував їх швидше, ніж сироватка.

Настала ніч — тепла, зоряна, напахчена квітучими травами. За горами, за лісами, в човнику з хмар уже сидів місяць і збирався пливти через небо назустріч вранішній зорі.

Дорогами косуль, заячими стежками кривуляла між кущами та деревами вервечка гномів.

Лемта, Лемта, Лемтуріс Свій загін веде у ліс, — Всі гриби і хробачки Підіймають шапочки…

Може, їх веселила краса ночі, може, тішили серця успіхи походу, а може, просто так було гарно на душі і хотілося співати:

Лівою-правою, лівою-правою! Швидко крокуємо з піснею славною. Папороть, шишки і навіть пеньок Наш не затримають впевнений крок!

За Лемтурісом, який розвідував і прокладав дорогу, йшли Аліс з Єгісом. Вони несли окуляри. Далі йшов Міглюс з дорогоцінними кристаликами в рюкзаку. Відерце із гадючими слізьми доручили нести Шюрпе. Вай-вай, неначе контрабаса, тербичив на спині коробочку сірників. Правда, в коробочці нічого не було — останні два сірники забрав Лепутіс, бо ж не годиться іти з порожніми руками, ніби він якийсь там білоручка!.. Спершу він ніс їх на плечі, немов гвинтівку, потім спирався як на лижні палиці, коли доводилося переплигувати через гіллячку чи купку моху.

Лепутіс ішов останнім, і ніхто його не попередив, що сірка на сірниках може осипатися чи розмокнути від роси. Так воно і сталося. В той час, як усі весело виспівували, він скрушно поглядав на вже безголові сірнички. Йому б зупинити товаришів і зізнатися: «Друзі, що робити? Сірнички змокли. Може, краще відкладемо похід на завтра?» Та Лепутіс не наважився на це. Шкода було псувати всім такий гарний настрій.

«Зачекаю, хай кінчать співати, — думав собі, а коли кінчили — йому знову забракло сміливості сказати про все. — Може, Лемтуріс або Шюрпе знайдуть якийсь вихід, — утішав себе Лепутіс. — Може, ще як-небудь розпалимо вогнище».

Нарешті вони дісталися до дуба Велетня. Всі інші дерева чемно розступилися перед ними, щоб гноми змогли шанобливо вклонитися віковому дубові. Звідси було видно гладеньке, мов дзеркало, озеро, й чути, як у наметі під липами весело гомонять Гедрюс та Расуте зі своїми гостями. Гноми прискіпливо вибрали місце для вогнища і пішли збирати сухий ялівець.

Хоч як Лепутіс відтягував ту гірку й неприємну хвилину, вона все ж наступила.

— Ну, Лепутісе, давай сірники, — звернувся до нього Лемтуріс. Лепутіс винувато шморгнув носом:

— Сірка трішки обтерлася…

— Ех, Лепутісе, Лепутісе… — промовив ватажок. — Вони ж зовсім без голівок! Де не треба, ти цілу пожежу зробиш, а тут — гляньте, що він накоїв.

— Ну все, — гірко сказав Міглюс. — Ходімо додому.

— Ні! — обізвався Єгіс. — Не підемо, поки не покараємо його. А то все нахваляємось, а з нього, як з гуски вода.

— Хіба ж я навмисне?! — вигукнув Лепутіс. — Вай-вай ніс і кректав, то я й попросив…

— Я кректав?! Ну, Лепутісе, це вже ти брешеш!..

— Що ж нам з тобою робити? — зітхнув Лемтуріс. — Минулого разу ми придумали тобі аж три кари, а тепер ти вибери собі одну з них. Або ми тебе пострижемо, або дамо сто метлюгів, або ти перечитаєш усю «Велику енциклопедію».

— Подумай… — багатозначно додав Шюрпе. — Одне